Закомплекстувати Любов Пон омаренко даю​

Полонені німці зводили житловий квартал з любов’ю і розпачем. початку вони боялися, не любили цей народ, а коли звівся фундамент, стали по-доброму, старанно приладнувати цеглинку до цеглинки.

Навесні Фрідріх скопав грядку й посадив нагідки. Як тільки він пішов, ми, діти, розорили все те, ще й хрестик із прутків поставили. Місто давно не сердилося на німців, удови навіть жаліли, приколи дещо з одягу, їжу.

Фрідріх часто показував фотокартку двох чепурних дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, але ми все одно його дратували, кидали в нього грудки землі. Під осінь Фрідріх страшно кашляв. Охоронець пригощав його цигаркою і дозволяв лежати під стіною. Німець робив понад вікнами другого поверху прикраси із цегли — сонця і квіти, самотні жінки подовгу стояли і роздивлялися їх.

Одного разу Фрідріха знайшли повішеним біля стіни барака, його поховали за містом, не насипавши навіть горба.

Восени ми перейшли в новий дім. Якось посеред грудня я сиділа а вікні й побачила велику жовтогарячу квітку, що розцвіла на клумбі, незважаючи на перший сніжок. Я кинулась туди, простягла руку відсмикнула — поряд стояв зв’язаний нами хрест.

Минуло півстоліття. За цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не струхла підлога. Якось син прибивав поличку до стіни. Дриль шурхнув у якийсь отвір. Там лежала рукавиця, а в ній — фотокартка двох дівчаток у білих сукенках. Дівчатка дивилися на нас і ніби запитували: "Ви не знаєте, де наш тато?"