Основна думка твору неймовірні пригоди івана сили

“неймовірні пригоди івана сили” – казка про життя реальної людини. а сам о. гаврош наполягає на тому, що   цей твір — дитяча казка. але, як на мене, розповідь про івана силу – це пригодницька повість про видатну людину. прототипом образу івана сили стала реальна і людина – іван фірцак (сценічне ім’я — кротон), якого на закарпатті знають усі. кротон довгі роки виступав із цирком, і своїми силовими номерами дивував усіх. глядачі десятків країн аплодували атлетові, але, повернувшись на україну, він змушений був виживати і за мізерну плату влаштовувати імпровізовані «гастролі» у дворах. на жаль, ми такий народ, який не цінує своїх героїв, коли вони живі, але добре, що хоч і через сорок років після смерті богатиря про нього згадали небайдужі до історії країни люди. а те, що іван фірцак належить історії україни, ні в кого не викликає сумнівів, адже протягом багатьох років він прославляв нашу країну у світі. “неймовірні пригоди івана сили”, попри казкову форму, — твір про реальне життя, у якому поряд із благородством існує зажерливість і брехливість. о. гаврош відтворив історію незаслужено забутого українського силача, але все-таки це художній твір, а тому в ньому діють придумані автором герої.

іван сила виріс серед чудової карпатської природи у великій родині. батько вирядив хлопця з дому, бо не міг прогодувати малолітнього богатиря, адже той їв за чотирьох. шукаючи долі в місті, іван ще з перших самостійних кроків зазнав неприємних пригод: у поїзді «легенько потряс» нахабу, синка начальника, заступився за міху голого, вокзального злодюжку, у місті знехотя переміг у вуличному бою знаного бійця. звичайно ж, такий хлопчина не міг не звернути на себе увагу тренера брякуса, який запросив хлопця до себе і вмовив тренуватися. брякус заборонив горянину за копійки тягати мішки на вокзалі, давав хлопцеві гроші, тренував, щоб той не зашкодив здоров’ю, виховував у ньому риси майбутнього чемпіона. загибель тренера вразила івана, адже хлопець знову залишився сам на сам із життям у великому місті, яке він не розумів. чесний, відкритий, благородний, іван ще не раз потрапляв у халепи, але завжди знаходив достойний вихід із найскладніших ситуацій. автор не погрішив проти закону жанру, адже в казках завжди перемагає добро і благородство.

Т. Г. Шевченко - выдающийся украинский поэт, но попытался он себя также в прозе и драме. Его единственной драмой является "Назар Стодоля", в которой Шевченко изображает известную ситуацию, когда отец не позволяет дочери вступить в брак с любимым.

Главный герой его драмы - казак Назар Стодоля. Шевченко очень любил и уважал украинских казаков и сожалел, что, к сожалению, казачество без следа. Казак в поэзии Тараса Григорьевича был олицетворением мужества, храбрости, справедливости. Казак всегда честен с собой и другими. Это верный товарищ, никогда не предаст и пожертвует всем ради друга. Таким является и Назар Стодоля. Его уважает общество вместе с собратом Игнатом, что готов жизнь отдать за счастье Назара. Стодоля от смерти Фому Кичатого - отца своей невесты. Он горд и искренен: никогда не клонив он колени даже перед гетманом, но стал на колени перед отцом Гали. Коханая для него дороже всего на свете.

Но почему же за такого человека не хочет отдать сотник Хома свою дочь? Он принимает сватов от старого полковника, а Гале говорит, что они от Назара.

Дело в том, что уже в XVII веке, когда происходило действие, и в казачестве была социальное неравенство. На Запорожской Сечи, например, с ее демократическими законами уважали не за положение в обществе, а за личные заслуги. Не так уже было в Украине в XVII веке, когда гетман стал во главе государства и во всех городах и селах разъехались сотники, тысяцкие, полковники. Фоме Кичатому очень хотелось стать тестем полковника. Его мечты раскрываются в монологе в начале пьесы: "В каких-нибудь Черкассах, а может, в самом Чигирине гуляй себе с полковничою булавой! И слава, и почет, и червонцы к себе гарбай: все твое. А пуще всего червонцы. Их люди по духу слышат; хоть не показывай, все кланятимуться". Вот что на уме у сотника: богатство, слава, власть. Ради этого он готов отдать свою любимую дочь за старого, нелюбимого полковника, несмотря на то, что называл Назара сыном, что тот его от смерти, что обещал покойной Галиній матери, что выдаст ее за Назара.

Таким образом, и среди казаков уже существует социальное неравенство, когда человек ценится по той властью и богатством, что она имеет. Конфликт в драме разрешился тем, что Фома одумался и благословил Галю и Назара. Но действие драмы происходит в XVII веке. А с течением времени украинская шляхта не только забыла о том, что ведет свое происхождение от обычных казаков, а и запишалася своим положением и знать не хотела тех, кто ниже образом, за богатством. А Шевченко увидел истоки социального неравенства в украинском народе еще в XVII веке.

Образ Марусі Чурай — це образ з легенди, ми не знаємо достеменно, чи жила вона насправді. Найімовірніше Маруся Чурай справді жила на Полтавщині у XVII ст., складаючи пісні, яких співала вся країна, а деякі з них співають і досі. Якою видається читачеві Маруся? Це дівчина, яка мала дар від Бога: не тільки дар співати й складати пісні, але дар кохати, бути щирою та чистою: Красива я була, правда? Схожа на свою матір. Смілива я була, правда? Схожа на свого батька. Співуча я була, правда? Схожа на свій народ. Напевне, ці рядки чи не найкраще розповідають нам про Марусю Чурай. І саме через ті рядки виникає думка про те, що образ Марусі Чурай є символічним: вона й є в певному сенсі образом народу, з його співучою нескореною й нескоримою душею, з душевною чистотою й несправедливо сповненим страждань життям. Марусю називають у романі голосом, піснею й душею народу. Вона, напевне, такою і є. На долю дівчини припадає багато випробувань, життя зрештою надламує її душу, вона ніби втрачає свій голос, втрачає здатність жити легко й радіти життю, але душевна чистота, прагнення кращого якщо не для себе, то для свого народу залишається з Марусею до останніх її днів. Образ Марусі Чурай — образ митця свого часу, який органічно зливається з образом України. Постать реальної дівчини з народу, обдарованої чарівним голосом і поетичним світосприйняттям, виростає до символу, ніби вбираючи в себе духовний потенціал Вітчизни. За словами Івана, Маруся — це голос України, душа її. «Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах»,— каже про поетесу Іван Іскра. Таку ж характеристику дає дівчині и гетьман Богдан Хмельницький, який говорить, що «п пісні — як перло многоцвітне, як дивен скарб серед земних марнот». Справжній митець, Маруся, наділена даром глибше й гостріше за інших відчувати світ, близько перейматися людськими радощами й стражданнями. У свідомості читача образ Марусі Чурай зливається з образом України не лише тому, що її підносять до символу інші герої роману, а передусім через те, що в ній уособлені кращі моральні риси українського народу, його найвищі духовні злети, кращі моральні переконання і судження митця своєї доби, оскільки тема митця і мистецтва проходить через історичний роман у віршах «Маруся Чурай» наскрізно. Для Ліни Костенко Маруся Чурай — не вродлива дівчина з її природним бажанням кохати й бути коханою, щасливою в сімейному житті. Вона — натура творча, а тому особлива. Радощі й жал людей дівчина чутливо вбирає в себе як свої: «Ця дівчина не так, Маруся. Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа». Так говорить про героїню Іван Іскра, який розуміє чарівність її вроди, високість душі й талант художника. Йому якраз імпонує саме здатність тонко відчувати, шляхетно поводитися навіть у побуті. У зображенні головної героїні Ліна Костенко майстерно переплітає особисте і загальнонародне. Усе в романі не відбувається на тлі історичних подій: кожен вчинок, кожен характер історично обумовлений. Так, історія сім’ї Марусі, загибелі мужнього батька пояснює багато що у її характері, ставленні до людей і світу. Починається роман сценою суду, в якій виявляється ставлення різних людей до дівчини. Для одних вона — гордість, душа народу, для інших — убивця. Сама ж Маруся, болісно переживаючи особисту драму, мовчить, не говорить про те, що зілля Гриць випив сам, що те зілля призначалося їй. Донька Гордія та Горпини Чураїв увібрала в себе все краще, чим наділені були її батьки, увібрала в душу свою, у свій талант усе краще й від рідного народу. Ще змалечку дівчина була наділена, крім надзвичайної вроди, ще й величезним поетичним даром, бо могла, не стараючись і не напружуючись нітрохи, говорити віршами про звичайні, повсякденні, побутові речі. Вірші, за спогадами сучасників і очевидців, так і сипали з неї, рими добиралися легко й природно, маючи під собою багатюще народне джерело.