Скласти портрет характеристику сіроманця, чепіжного та сашка.

сашко :

сашко — сильна особистість, яка вміє активно відстоювати свої життєві принципи. хлопчик рішуче й наполегливо шукає шляхів визволити свого друга сіроманця з кузні, куди того, зв’язаного, кинули, щоб наступного дня відвезти до зоопарку, в неволю. і йому, малому, вдалося це зробити.

сашко — дуже хороша людина, він наполегливий, гуманний, рішучий.

чепiжний :

у повісті «сіроманець» миколи вінграновського дядько чепіжний виступає негативним персонажем.

. брехливий, всі збитки спирав на вовка. не один раз вночі крав «у полі солому на мотоциклі». повбивав вовчиху і вовченят, «премій за вовків получив стільки, що аж чорного мотоцикла купив”, ями копає по лісосмугах на звірів. любить говорити неправду, навіть сторожиха баба маня дала зауваження перед кореспондентами: «і тобі не стидно отаке городити». користолюбний, «премій за вовків получив стільки, що аж чорного мотоцикла купив», шукає від всього зиск, не вміє пробачати : «а збитки за козу? я своє дарувати «за так» не звик! ». а ще він злий і затаїв зло на вовка, постійно переслідує його, хоч сіроманець вже старий і незрячий та не причиняє зла людям.

мені не подобається дядько чепіжний, бо він поганий, злий та жорстокий, не любить тварин, говорить неправду.

сiроманець :

сіроманець — досвідчений і мудрий. він довгий час був ватажком зграї, виховав багатьох вправних, сильних і сміливих вовків. до його порад завжди прислухалися молоді вовки, на його думку зважали, «він снився молодим вовчицям». а ще його проклинали конюхи та пастухи, коли він завдавав шкоди череді чи отарі.

Маруся богуславка – зрадниця чи патріоткаім'я марусі богуславки відомо нам з української народної думи. думи – це оригінальний за формою та виконанням  витвір українського народу, і серед них «дума про марусю богуславку»   вважається найбільш довершеною. основна тема думи – доля полоненої дівчини-українки марусі, яка навіть ставши жінкою турецького хана, серцем своїм залишається вірною батьківщині.сюжет думи простий – до козаків, що сидять у турецькій в’язниці, приходить маруся богуславка та сповіщає, що наступного дня християнські землі святкують великдень. і коли козаки у відчай від того, що й не знають, який великий день наближається, й не зможуть його святкувати як годиться, маруся заспокоює їх. вона обіцяє, що хан поїде та віддасть їй ключі, тоді маруся буде «… до кам'яної темниці прибувати, отвирати, вас, бідних невольників, а з кам'яної темниці випускати». усе, про що просить маруся, так це щоб козаки заїхали до її рідного місця побачитися з її батьками. дівчина переказує їм, щоб вони не збирали грошей на її визволення, бо вже вона «потурчилась, побусурменилась для розкоші турецької, для лакомства нещасного». із цим слів ми розуміємо, що зовсім не солодке її життя в туреччині, проте чи є в неї вибір? чи є маруся зрадницею рідної землі? я вважаю, що ні. тому що зрадник – це той, хто свідомо зраджує когось, а маруся – лише жертва обставин. що може зробити дівчина проти воїнів? вона може лише чинити опір та заплатити за це життям. чи це розумно? адже життя людини – це найвища цінність, і кожен має право жити. маруся приймає рішення не губити себе, а зробити для батьківщини те, що в її силах – випустити на волю козаків. це засвідчує її патріотизм. вона розуміє, що це може дорого їй коштувати, але богуславка – мужня дівчина. багато мужності треба й для того, щоб пристосуватися до нового життя. нелегко бути патріоткою, коли ти сама є бранкою і твоє життя залежить від іншої людини.маруся могла би втекти з козаками, проте це вже було б зрадою довір’я «пана турецького», свідомий обман. і на це маруся не здатна. також ми бачимо, що в душі вона завжди любитиме рідний край, своїх батьків.   тож, я вважаю, вчинки марусі розкривають її чесну, мужню натуру, не здатну на підлі вчинки та зраду.

                    хто з нас не полюбляв приміряти речі мам и чи бабусі? нам усім хотілося поскоріше вирости. були і туфлі на підборах, і сукня з діамантовими гудзиками, і хустинка з тороками.

                      ще в другому класі мені червона хустинка моєї бабусі, яку вона одягала тільки на свята. інколи, коли бабуся була на роботі, я нишком доставала її та приміряла, хотіла бути схожою на свою бабусю. у тієї хустини був свій неповторний запах. здається, вона пахла тими квітами, що були намальовані на ній.

                        коли я перейшла до п'ятого класу, то вже співала в шкільному хорі. і на свято миколая ми мали співати у народних костюмах. і хоч мама мені пошила гане українське вбрання, мені не вистачало маленької деталі. адже це була зима, і віночок не одінеш у люті морози, тому я попросила бабусю, щоб вона дала мені на один день свою червону хустку. бабуся довго не погоджувалась, бо це ж школа, все може трапитися, казала вона. але як не догодиш улюбленій онуці. щоб та булу найкраща, і вона погодилась, попередивши мене про цінність цієї речі.

                    звичайно я берегла хустку увесь виступ. прийшовши додому, я бабусі не застала. я хотіла зробити їй подарунок, виправши хустку. замочила її в теплій воді з пральним порошком, та й пішла робити уроки. незабаром прийшла бабуся. коли вона зайшла до мене в кімнату, то я помітила на її щоці сльозу. виявляється, цю хустинку не можна було залишати в теплій воді, бо всі квіти та листочки, що так яскраво "квітли" на ній, розплелися та змішалися в один незрозумілий колір. я не знала що мені робити. як просити вибачення, що говорити? ! бабуся мене заспокоювала, голубила, витирала сльози, та я не могла заспокоїтися.

                  я заспокоїлась тільки тоді, коли бабуся з шафи дістала таку ж саму хустинку, з тороками, з великими червоними квітами та зеленими листками. виявляється, у бабусі завжди було дві однакових хустини.

                  тепер я закінчую школу, але більше ніколи я без дозволу дорослих нічого не роблю.