Людяним потрібно бути, (іть продовжити, треба 10 речень)

людяним потрібно бути, щоб мати взаємне відношення від суспільства. на мою думку, людяність - це духовний вияв нашої сутності. це наше ставлення до . але перш ніж говорити про це, з*ясуємо хто така людина і як вона формує своє . людина - істота суспільна і у  першу чергу, потрібно згадати правило за яким вона має право дійсно вважатися людиною. це правило - просте і знайоме всім з самого дитинства -   вчинене тобою,завжди відзеркалюється від інших. тому приймає за людину лише тих, хто випромінює щирісь, добро, повагу, толерантнтість, та все те що є моральними правилами. злих, заздрісних, скупих суспільство відштовхує. на основі цього , я вважаю, що людяним потрібно бути,   щоб повертати до себе суспільство.

1)людяним потрібно бути, щоб   тебе поважали люди.2)людяним потрібно бути, щоб   не виділятися із сірої маси в якій все робиться по уставленим моральним законам.3)людяним потрібно бути, щоб бути вихованим.4)людяним потрібно бути, щоб бути морально і духовно вихованим.5)людяним потрібно бути, щоб люди також відносилися до тебе по-людьськи.6)людяним потрібно бути, щоб мати гарне виховання.7)людяним потрібно бути, щоб нужденим.8)людяним потрібно бути, щоб рідні та близкі люди бачили в тобі дорослу і духовно свормовану особистість.9)людяним потрібно бути, щоб творити добро.10)людяним потрібно бути, щоб готуватися до дорослого життя. 

Людина - створіння бога, найбільш розвинене серед інших. людина здатна до деяких особливих дій, що не притаманні іншим створінням. одним з цих самих дій, або навіть якостей є почуття. почуття до світу, почуття до життя, до людей, до ми відчуваємо тепло, холод. людина нагороджена богом зором, смаком, дотиком, нюхом, слухом. людина вміє більше, ніж інші. вона особлива. особлива не лише за цими якостями, а й за іншими. моральними. людина вміє любити. вміє радіти і сумувати. людина сповнена добра і зла. бог вирішив, що саме людина має стати найемоційнішим створінням на планеті. нажаль, людина не вміє правильно користуватись даними їй богом почуттями. вона часто використовує їх не по назначенню. по-перше, людина має бути якомога добрішою, ніколи не дивитись на інших. по-друге, ми всі люди, і всі хочемо, щоб до нас ставились з повагою. та є щось важливе, що робить людину душевно багатою. це любов. любов до краю, до людини, любов до всього. коли людина відчуває цю любов, цей надзвичайний прилив крові, їй хочеться творити лиш добро. заради когось, для чогось -  це неважливо. головне - потрібно вміти любити. і нічого більшого.

Дід матвій

онон біля пшеничних кіп дід матвій гуси посе…

—  здорові були, діду матвію!

— 

—  як живете?

—  нічого собі

тільки дід матвій каже не «нічого собі», а каже дід матвій про те, як він живе, посвоєму…

дуже «круто» дід матвій каже… взагалі дід матвій говорить дуже «кучеряво», і за кожним висловом і за кожним словом дід матвій «загинає», і «загинає» так, що ніхто навкруги так «загнути» не може…

великий дід у цій справі архітектор: у його стільки поверхів, з такими карнизами, з такими візерунками, що не в діда матвія, а мереживо, «богом», «душею», «христомбогом», і «матір'ю» вимережане…

то змалку ще як почав панів лаять, та й по сі пори…

хай і панів уже нема, та не відвикати ж дідові матвієві в 73

—  ото як викинув мене був батько отаким іще під лісу, так я встав, та як пішов, як пі а було мені тоді… таке було — ні хлопець, ні парубок… так за свій вік я й набачився, я й наслухався… та нічого, не звалили. живий. і житиму ще, бо наша тепер узяла…

дідова тепер узяла…

дід матвій стоїть серед лану, а праворуч у його псьол, а перед ним у його луг… і луг, і лан, і псьол, і все навкруги, тепер «наша взяла»…

стоїть дід матвій, на ціпка спирається… невисокий дід матвій, у білій полотняній жилетці, в білих полотняних штанях, у чорнім картузі, на брови насунутім, і дивиться дід матвій на всі чотири боки, дивиться своїми вже не зовсім прозорими очима… і ноги в діда матвія вже трохи колесом, і хляпають по дідових матвієвих литках коротенькі халявки. у чоботах дід матвій, бо:

—  е! стерня

а скільки ж оті дідові очі, тепер уже трохи непрозорі, за 73 роки поперебачили, а скільки дідові оті, трохи колесом, ноги попереходили, а скільки оті дідові порепані руки поперетягали, а скільки ота дідова матвієва спина попереносила…

може, через те й очі в його тепер слізьми миються, бо:

—  не вбачу вже тепер, трясця його матері, як колись бачив! ліве слізьми береться й закисає трояндою казано промивати, промивав — не бере… якби мені оце крашанку, я б у п'ять секунд вилікувався… з крашанки такий лік знаю, що намастю — й усе… і пройшло…

може, через це й ноги діда матвія трохи колесом, бо:

—  не вбіжу вже тепер, як колись бігав. гуски іноді,— здохла б вона йому,  — не таке…

і руки вже в діда матвія не так косу цуплять, і спина в діда матвія вже не так швидко і згинається, і випростується…

тільки дух у діда матвія, як і колись:

—  та не скорюся, їйбо, не скорюся… а як побачу неправду, так дивись: для неправди в мене цього й ціпка застругано… так і порішу… враз!

* * *