Художні деталі новели камяний хрест

старого івана здавна називали в селі переломаним. причиною того був горб, через який бідолаха завжди ходив зігнутий дугою. а винуватцем його каліцтва був також «горб» — шмат землі на горі. цей поганенький грунт лишили синові вбогі батьки, яких він уже не застав живими, повернувшись із війська. і на такому «роздоллі» почав іван хазяйнувати. за зібрані у війську гроші він докупив ще трохи поля, але там, на кращій ділянці, поралася жінка та сини, а горезвісний горб все життя доводив до пуття сам ґазда. праця на цьому наділі була невимовно тяжка і щоразу вичавлювала з господаря всі поти. одного дня, коли іван тягнув борону на цей шмат землі, його, змученого та спітнілого, «вітер підвіяв», і він застудив поперек. з того часу його і зігнуло дугою.усе життя поклав іван на обробіток цього пагорба. не раз, коли тяг «снопи з поля або гній у поле, то однако і на коні, і на івані жили виступали». і хоч пісний ґрунт приносив родині не стільки прибутки, скільки клопіт, проте багаторічна праця на землі міцно поріднила івана зі згорбленим полем: «тільки го виджу, та й виджу, тай умирати буду, тай буду го видіти. все забуду, а його не забуду».одного разу бідний ґазда виволік на свій горб камінного хреста, щоб колись він став пам’ятником на могилі йому та жінці. ні за чим не шкодує іван тепер, прощаючись з односельцями, прощаючись із краєм, у якому звікував життя, як за тим горбом та за тим хрестом. він благав краян мати собі той хрест за пам’ятку по їхній родині і, плачучи, просив не минати його, коли кропитимуть інші хрести свяченою водою. за це присягав довіку бога за своє село молити.камінний хрест став символом тяжкої селянської долі, хоча увібрав в себе не тільки біди, але й маленькі радощі іванового життя. ґазда любив свій камінний хрест, він ототожнився для івана з тим тяжким хрестом, який несе селянин усе життя, — хрест виснажливої праці. ґазда любив і своє нещедре поле, і свій горб, на якому, знесилившись, нерідко кляв життя.та разом з тим камінний хрест був і великим благом, бо одна лише згадка про нього свого часу врятувала івана від самогубства. уже йшов він, доведений до відчаю, з мотузкою до старої груші, та в останню мить пригадався йому залишений у полі хрест. і старий ґазда, покинувши лихі думки, стрімголов побіг на горб. посидів коло хреста, — та й наче полегшало.тож вирушали дідухи в незнайомі краї, залишаючи в минулому тяжку селянську працю на батьківщині та свій хрест. наче дивлячись їм услід, чорнів він на горбі: «видиш, стара, наш хрестик? там є відбито і твоє намено. не біси, є і моє, і твоє…» тінь від того хреста, мабуть, назавжди впаде на їхній шлях — і буде їм спогадом про безталанний і суворий, проте все ж рідний серцю край…

вивчення д. укр. літ. почал. у 19 ст. і відразу постало питання нац. приналежності літератури. спадщиною укр.. народу є все те, що було створене на території суч. україни її автохтонним населенням від найдавніших часів до сучасного періоду. ця спадщина вплинула на формування подільшої літератури укр., рос. і білор. народів.

до наших днів дійшло два види пам'яток давньоруської літератури: перекладні та оригінальні. із прийняттям християнства, будівництвом храмів і запровадженням шкільної освіти зростає попит на християнську церковну літературу, богослужебні книги, що й обумовило виникнення перекладної літератури (біблійні книги, апокрифи, «житія», патерики й і перекладна література приходила на русь головним чином із візантії. процес перенесення, «вживления» чужоземних пам'яток сприяв не тільки культурному збагаченню наших предків, засвоєнню ними філософського, культурного, морально-етичного досвіду інших народів, а й стимулював розвиток оригінальної творчості.

оригінальна давньоруська література представлена у жанрах літописання («повість минулих літ», «київський літопис»), «повчань» («поученіє» володимира мономаха), ораторсько-моралізаторської прози («слово про закон і благодать» іларіона), агіографічних творів, або життєписів святих («сказання про бориса і гліба», «києво-печерський патерик») та ін. найвидатнішою пам'яткою літератури київської русі є анонімне «слово о полку ігоревім».

нова хрис­тиянська література, що прийшла на русь із прийняттям християнства, справила вагомий вплив на процес творення оригінальної руської літератури. переклади, які робили давньоруські книжники із різних мов світу, набу­вали ознак яскравого авторського втручання, наповнювали їх національним елементом і місцевою специфікою руського краю.

першими на русі почали перекладати окремі частини біблії. так постали апракосні (неповні) євангелія та апостоли, які читалися під час богослужіння. із книг старого заповіту особливого поширення набув "псалтир". користувалися давньоруські мислителі "служебником" і "требником", які давали науку для священників про відправу божественних служб і треб.

релігійну літературу часів київської русі прийнято поділяти на канонічну (правовірну) та апокрифи.

до  канонічноїналежать житія — житійні, агіографіч­ні твори, присвячені подвижницькому життю святих. вони перекладалися безпосередньо з грецьких оригіналів. "житія" почасти дуже широко­го обсягу, змістом надзвичайно різноманітні та велику галерею типів "християнських героїв".

поступово виникли  календарніжитія, тобто розміщені за порядком днів пам’яті святих (четьї-мінеї, синаксар чи прологи). існували йнекалендарніжитія – патерики, де житія розташовані в алфавітному чи ічному (синайський патерик) порядку. найбільшим здобутком цього жанру, витворений давньорус. книжниками, був києво-печерський патерик (поч. 13 ст), ..

на основі християнської літератури постала й активнорозвивалася проповідницька література. головна природа проповіді (слова, повчання) — ораторська, риторична. вони репрезентували систему християнських моральнихпринципів і християнської філософії.

на русі пере­кладалися проповіді іоанна златоустого, єфрема сирина, василія великого, григорія богослова, тедора студита, кирила александрійського та ін.

апокрифи (від гр.  апокрифос  — таємний, прихований. апокрифічні перекази прийшли на русь із візантії, болгарії, палестини. отже, апо­крифи — це твори на біблійну тематику, що доповнювали або уточнювали святе письмо, але з певних причин не були канонізовані церквою. виникали, як правило, у народ­ному середовищі, а наявний тут художній вимисел сприяв їх значному поширенню. руські апокрифи перекладали з болгарських оригіналів, що, в свою чергу, спиралися на візантійську апокрифічну традицію, набуваючи у давньо­руських перекладах місцевого характеру.

тематично апокрифи поділяються на три основні групи: старозаповітні (народні розповіді про створення світу, перших людей), новозаповітні (апокрифічні євангелія якова, томи і никодима), есхатологічні (від гр.  есхатос  — крайній, останній), які містили цікаві розповіді про кінець світу і страшний суд, про потойбічну долю праведників і грішників.

найвідомішим новозаповітним апокрифом є "ходіння апостола андрія", що його нестор увів до "повісті врем'яних літ". "ходіння богородиці по муках" — це есхатологічний апокриф. вагомий внесок у вивчення апокрифів зробив іван франко, підготувавши 5-томне видання "апокрифи і легенди з українських рукописів"

до світської перекладної літератури належать наукові праці, історичні твори, повісті, вірші. найпопулярнішимим були "шестодневи", "фізіолог" та твори енциклопедичного характеру — "ізборники", "бджола".

притча про загублену овечку

притча про загублену овечку — моя улюблена. з неї я дізнаюся, якою великою цінністю ми є для христа. притча вчить мене не втрачати надію на спасіння друзів та рідних. той, хто відправився у пошуки, — обов’язково знайде загублених! бо він — не звичайний пастух, а всемогутній бог, який не тільки знає де знаходиться загублена овечка, а бачить і розуміє її страх перед небезпекою, може назавжди зцілити рани, заспокоїти тривожне серце та покласти знеможену на міцні плечі, щоб нести, коли та не може йти. притча вчить мене довіряти моєму доброму пастирю.