Твір-рорздум на тему до доброї криниці стежка утоптана, нужно

 

    на мою думку, людина має чинити добро, не вимагаючи ніякого взиску. проте сьогодні, здається, людські серця часто черствіють ззовні - вони не стільки перестають відчувати, скільки перестають переживати за оточуючих. проте ми забуваємо, що тільки присвятивши себе іншим, ми можемо отримати великий скарб: любов і підтримку. а все інше, як, наприклад слава, до цього докладеться.

    звісно, не всі люди здатні зробити такий альтруїстичний вибір. часто нам легше залишити щось хороше для себе, а на прохання відповісти чимось більш спрощенним. загалом, прожити подібним чином своє життя не так складно. проте чи не будуть нас мучити докори сумління? та дещо ми забуваємо.

    на моє переконання, коли до доброї криниці утоптана стежка, то і люди шанують цю криницю: ремонтуть її, чистять тощо. у світі існує один вічний закон: щирий, добрий вчинок без корисливих намірів завжди знайде у серцях відгук. бо не дивлячись на те, що престижне життя у статках, які отримані за рахунок цинічної економії, набагато краще і приваблівіше, готові прийти на добрі люди завжди мають більше, ніж просто статки. вони мають віру у серці, чисте сумління, неопалиму надію на щастя - все те, що не купиш ні за які гроші.

    а до таких "світлих" людей завжди звертаються інші. такі високі особистості часто відомі як   поети, письменники, вчителі, патріоти. згадаймо григорія савича сковороду, який не користувався своєю славою, проте створив глибоку філософфію "сродної праці". згадаймо безліч інших відомих митців, як тарас шевченко чи іван франко. навряд чи хтось з них жив у великих статках, але ми й сьогодні памятаємо їх і звертаємося до їх творчості.

    хіба це не формула вічного життя? всього лише потрібно стати криницею доброї води, яка не вимагає за живильну вологу грошей.

 

 

 

 

 

*вибачаюсь за ламану мову, все, що не до вподоби, можете переробити на свою думку. сподіваюсь, це вам )* 

Сіренький в літку  він                                                                                                   а біленький в  зимку                                                                                                   є у нього довгі вушка                                                                                               та кумедний куций хвіст.                                                                                         здогадались хто це   

Повість «маруся» стала прикладом того, що українська мова нічим не поступається перед мовами інших народів. головний образ твору — маруся. у ньому втілені найкращі риси сільської української дівчини. «та що ж то за дівка була! висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, бровоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цві» такими колоритними фразами змальований портрет марусі. він нагадує образ дівчини з народної пісні. маруся слухняна, покірна, працьовита і релігійна. вона шанувала своїх батьків, в усьому їм . вона була, мені здається, аж занадто скромна і сором'язлива: не ходила гуляти з дівчатами ні на вулицю, ні на вечорниці й іншим не радила ходити: «лучче я, каже, на те місце, ранше устану, заміню твою старість: обідати наварю і батькові в поле понесу. а на вулиці що я забула? іграшки та » ніжна і ласкава маруся до свого коханого. її внутрішній світ сповнений радісних почуттів, душевної краси. дівчина прагне щастя. але василь змушений іти на заробітки, щоб потім відкупитися від солдатської служби. сумне життя настало для марусі без нього. вона журиться, ночей не досипає, уболіває за долю свого коханого. письменник змальовує хвилюючі картини, які нас дуже зворушують, заглиблюють у внутрішній світ героїні. прощаючись з василем, який їхав на заробітки, маруся наче передчуває свою смерть: «василю! на кладовищі мене покидаєш, на кладовищі мене й знайдеш! поминай мене, не удавайся в прощай на віки вічні там побачимось! » і справді, повість має трагічну розв'язку: пішовши в ліс по гриби, маруся змокла під холодним дощем, застудилась і незабаром померла. у зображенні марусі, у перебільшенні почуттів героїв, у прагненні квітки-основ'яненка розчулити читача добре відчуваються традиції сентименталізму, місцями повість аж надто «сльозлива», але все одно ми читаємо її із захопленням, вона чарує нас своєю поетичністю.   василь образ василя гармонує з образом марусі. василь — бідний селянський парубок, сирота, працює свитником у місті. він розумний, гарний, працьовитий і релігійний. портрет його змальований у фольклорному дусі: «хлопець гарний, русявий, чисто підголений; чуб чепурний, уси козацькі, очі веселенькі, як зірочки: на виду рум'яний, моторний, » василя поважають дорослі, з ним хочуть дружити молоді, хоча й сирота, проте він до всякої роботи здатний. розумові здібності василя виявилися в тому, що він швидко навчився грамоти в купця. василь закохався у марусю з першого погляду і почувався надзвичайно щасливим, коли дізнався, що це кохання взаємне. автор користується фольклорними зворотами для висловлення василем своїх почуттів: «марусенько, моя лебідочко, зірочко моя, рибочко, перепі я мов у раю! » василь подобався батькам марусі, але перешкодою на шляху одруження стояла солдатчина. благання марусі і василя скінчилися домовленістю між непохитним батьком марусі і василем: наум віддасть за нього доньку за умови, що той заробить собі на найомщика і таким чином відкупиться від солдатчини. василь покоряється долі і йде у найми до купця. василь повертається з заробітків, але марусю застає вже неживою. побачивши марусю у труні, василь «закричав жалібно, застогнав, зблід як смерть, та тут же і впав, мов ». велика чутливість і переживання властиві василеві. він тяжко сприйняв смерть коханої, навіть хотів покінчити життя самогубством, але знайшов інший вихід: постригся в ченці печерського монастиря. невдовзі після постригу василь помирає у монастирі під іменем отця венедихта. в образі парубка втілено глибокі переживання від втраченого щастя. о. гончар, виходячи з «народних критеріїв», писав: «в образі василя письменник намагався втілити найхарактерніші риси кращого парубка, такого хлопця, який був би гідним марусі» наум дрот та його дружина настя в образі наума дрота квітка показав ідеального, на його погляд, селянина. «наум дрот був парень на усе село, де жив. батькові і матері слухняний, старшим себе покірний, меж товариством друзяка, ні півслова ніколи не збрехав, горілки не впивавсь, п'яниць не терпів, з ледачими не водивсь, а до церкви — так хоч би і маленький празник, тільки піп у дзвін, він вже й коли прочує яку бідність, наділить по своїй силі і совіт добрий дасть. щасливе й заможне життя було в нього з дружиною настею, їх турбувало лише те, що не було дітей,