Читання 3 клас.іть скласти власну казку -"літня казка"

настало тепеле-тепле літечко. ясно світить тепле та ласкаве сонечно, прогріває землю, річки й струмочки.  яка чудова пора. десь чути цвірінькання пташок, десь дзижчання бджілок-трудівниць. повсюди кипить робота.

неподалік від струмочка скакав молодий коник-стрибунець на ім'я красень .був він гарний, вишуканий, кольоровий і цим дуже силно гордився.

одного дня він зустрів зграйку собі подібних стрибунців. кожен з цих чомось відрізнявся однин від одного, всі вони були цікаві та гарні. проте не такі як наш герой.  красень одразу ж усім сподобався. минав час. всі дні коник проводив у іграх зі своїми новими друзями. пройшов тиждень, другий, треті друзі почали набридати красеню.  дружні стосунки руйнувалися на очах. і ось  красень сказав, що йому всі набридли й остогидли. у відповідь друзі дуже образились і пішли.

одного чистого дня наш коник прогулювався в травиці коло струмочка, там де колись сустрів своїх друзів. вирівшивши підійти трішки ближче до водички, коник пострибав вперед. ой, біда, з води вистрибнула велитенська жаба. красень дуже перелякався, що навіть не зміг тікати, а лише голосно кричав слова : "іть, будь рятуйте".

почувши крики, зграйка коників-стрибунців прискакала на поміч, а коли побачили, що красень потрапив у біду, заходилися бідолазі. 10 хвилин боротьби з велитенською жабою не пройшли дарма. ворог був покараний, а друг врятований. красень дуже здивувався, що ті кого він образив прийшли йому на поміч і врятували.

шокований коник-стрибунець просив щирих пробачь у друзів, які з радістю йому пробачили та взяли до своєї зграї.

від того часу вони жили дружно та щасливо, в розумінні та злагоді.

Часи минають. історія змінюється. суспільство вже давно поглинула хвиля модернізації та прогресу. але сил на землі не знайдеться, аби знищити в нас жагу до свободи: вона тече в наших жилах. вона — наша сила, наш кисень, наше майбутнє й наше життя. ми вже не боїмося ні чорних хмар могутнього царату, що десятиліттями закривали українське сонце, ні панщини, ні кріпацтва, що сковували українців у кайдани без права вибору. усі тортури — давно в минулому. вони розсіялись, мов ранковий туман, залишивши по собі криваві сліди нашої споконвічної боротьби. ми вже не боїмося, бо набридло: час піднятися з колін та йти всупереч вітру та долі, що так довго знущалася з нас, дражнила, мучила, насміхалася. часи змінилися, й життя нарешті повернулося до нас обличчям, відчинивши двері, за якими була вона — незалежність, світла, омріяна, виборена. нарешті ми змогли дихати вільно у власній державі, досягли того, чого так довго хотів великий син українського народу — тарас григорович шевченко. як шкода, що він так і не побачив того, за що боровся. син кріпака, селянський хлопчина з бідної родини — на тараса чекали суцільні злидні, голодне дитинство й тяжка праця наймита. його нужденне майбутнє було визначено заздалегідь. однак щасливий випадок назавжди змінив його долю — обдарованого юнака, що якраз перебував у петербурзі на навчанні, помітили й звільнили з тісних кріпацьких тенет пана енгельгардта. відтоді життя тараса шевченка ніби почалося спочатку. незалежний, талановитий, молодий — усі дороги в російській імперії були перед ним відкриті. та стражденна доля українського народу не давала йому спокою навіть на свободі — шевченко завжди думав лише про україну, щось бурхливе, нездоланне, войовниче кипіло в його душі. кобзар завжди любив і пишався своєю батьківщиною, він хотів, щоб українці нарешті зрозуміли свою унікальність, неповторність, щоб почали любити свою землю, як і він її любив: «свою україну любiть,  любiть її во врем’я люте,  в останню тяжкую минуту  за неї господа молiть…» тисячі рядків. мільярди слів. влучні, гострі, дошкульні. вони потрапляють прямо в серце, пронизують його струмом гіркої правди і розбивають душу на дрібні уламки. шевченкові вірші — це емоції: гнів, біль, розпач, заклик, стогін: «нема на світі україни,  немає другого дніпра,  а ви претеся на чужину  шукати доброго добра,  добра святого. волі! волі! »

Упершу збірку творів лесі українки “на крилах пісень” увійшла чудова поема “давня казка”. цю поему вона написала у 1893 році. на ту пору леся українка вже була зрілим поетом. своє місце як митець, письменниця бачила лише серед найпередовіших, революційних представників суспільства – серед робітників. у поемі “давня казка” і йдеться про роль поета і його творів в суспільному житті. тому головний герой цього твору – поет. зовнішній портрет свого героя поетеса зображує так: на обличчі у поета не цвіла урода гожа, хоч не був він теж поганий, – от собі – людина його звичайною зовнішністю, та ще й фізичним нездужанням, поетеса підкреслює, що краса людини не в зовнішніх ознаках, а в її духовних якостях. леся українка оспівує талант свого героя: його поезія була “і дзвінкою, і гучною, бо розходилась по світу стоголосою луною”. за цю незвичайну здібність – творити вірші, у яких можна знайти і розвагу, і пораду, співця дуже любили люди, особливо молодь. він славив красу природи, красу вільної людської думки. на крилах мрій поет часто линув “ в таємні світи надхмарні”, але крім цього приглядався до людського лиха і намагався зброєю сміху знищувати його. далі тематика пісень митця розширюється : ось він створює сатиричні вірші, що висміюють вади людського характеру – боягузтво, пиху, хвастощі. так, запалені його піснею, люди йдуть на штурм неприступних мурів ворожого міста і здобувають його. та коли наростав конфлікт між трудящими і графом-деспотом, поет створив найкращі свої пісні. це була їдка сатира, сповнена народного гніву, ненависті до гнобителів, пройнята закликом до революційної розправи з народними кривдниками: …чи блакитна кров проллється, як пробити пану груди? тепер для поета краса невіддільна від служіння трудящим у боротьбі за волю. в ім’я захисту цієї краси він і смерть прийме. в цей час поет постає як народний митець, лицар духу, захисник трудящих, що викриває жорстоких гнобителів народу. це горда, безкорислива, саможертовна людина. на пропозицію графа продати свій хист за “гарну хату”, за золото, поет відповідає так: “не поет, у кого думки не літають вільно в світі, а заплутались навіки в золотії тонкі сіті…” отже, служіння літературі, поневоленому народові леся українка розуміла як участь у революційній боротьбі. на той час вона своїм життям, своєю невтомною працею показала, яким повинен бути народний митець. тому в образі героя “давньої казки” ми пізнаємо риси характеру самої лесі українки. його шлях до народного поета – це шлях самої письменниці. він (як і леся українка) зрозумів, що в суспільстві боротьба йде протягом віків, ще з того часу, як існують бідні й багаті. і лише тоді, коли ця боротьба скінчиться, “то скінчиться давня казка”… на мою думку, людина, яка має талант та добре серце, може покращити життя всього народу.