Вірний друг-то великий скарб не меньше 80 слів

    скласти твір на тему "вірний друг - це великий скарб" пропоную так:     дружба -  це великий дар, а вірний друг - на вагу золота. як зрозуміти, що друг твій справжній? він завжди підтримає, і в радощах, і в горі. така людина здатна у потрібний момент поставити твої інтереси вище за власні. наприклад, якщо тобі погано і в тебе сталось нещастя, а друг домовився піти на концерт улюбленої групи, то він, безсумнівно, залишиться з тобою.     але не варто лише приймати дружбу. треба піклуватися та підтримувати товариша у тяжкі часи так само, як і він тебе. друг - це вже частина твоєї родини. він не засудить тебе, а завжди зрозуміє, наставить на вірний шлях, радітиме твоїм успіхам. у дружбі немає місця заздрощам. тож цінуймо дружбу, адже вона є й справді великим скарбом!

Вважається , що хороших людей більше , ніж поганих . я думаю , це правда. адже , якщо подумати , нас оточують здебільшого дуже хороші , привітні , приємні люди. коли ми їх бачимо , спілкуємося з ними , нам стає радісніше , світліше на душі , так хочеться обійняти таку добру людину , посміхнутися їй , сказати , як приємно з нею перебувати. мені здається , найважливіше для людини – це її душевний стан , її настрій, який залежить від дуже багато чого , від того , що відбувається в її житті , від людей , які її оточують … така якість як доброта , грає важливу роль в житті кожного з нас. вона рятує нас , і ми з її рятуємо інших . вона змінює людей , їх ставлення до навколишнього … доброти в людях – безцінний елемент не просто життя , а й ділового життя. багато ділових , знаменитих , шанованих людей домоглися успіху не тільки завдяки своїм талантам і везінню . більшість з цих особистостей мають добрий, справедливий характер. є й ті , хто прославилися своєю добротою , хоча прагнули і домоглися слави в чомусь іншому. якщо задуматися , до чого вони йшли , чого хотіли , в результаті отримаємо : робити добро. не відразу можна зрозуміти це. наприклад , кожен з нас вибирає якусь професію. ми хочемо працювати з тією сферою діяльності , в якій нам легко , де ми – як риби у воді. ми не будемо вчитися тому , що нам в тягар , тоді ми відчуваємо , що вчимося марно , тому що робота без нашої любові не принесе ніяких плодів … з цього виходить , що ми працюємо для себе , щоб радіти своїми справами. але ж саме ці справи , вірніше , їх результат бачать люди! вони оцінюють нашу роботу , відчувають її результати на собі , роблять висновки. вони міркують таким чином: наскільки людина любить свою справу , настільки він любить і хвилюється за людей , які побачать вчинене ним . хіба не можна назвати вибір професії , роботу добром , якщо вона приносить радість людям ? я вважаю , доброту можна поділити на велику і дуже велику , бо маленького добра не буває . маленьке добро знає , бачить , відчуває , дарує , отримує кожен з нас постійно. прокинувшись вранці , ми бачимо , як у наші вікна світить сонечко. ми радіємо йому , воно дарує світло , несе в собі теплоту. тому ми любимо його ! ми говоримо : “доброго ранку ! ” , “добрий день! ” , “добрий вечір! ” . кожен з нас щодня , постійно робить добро. багато чого з доброго ми навіть не помічаємо , вважаємо звичним , але все ж кожне приємне, сказане від щирого серця слово радує наші серця , дарує гарний настрій на весь день. поступаючись місцем у громадському транспорті , літнім донести важку сумку , перейти дорогу , забратися в будинку , ми робимо добро , правда , це наші обов’язки , але , на жаль , багато хто з нас забувають про це … є люди , які прославилися своєю , мені здається , дуже великою добротою , яку навіть можна назвати іншими словами: мужністю , відвагою , самопожертвою . найчастіше до таких людей належать ті , які присвятили своє життя таким складним , небезпечним професіями , як пожежник, лікар , поліцейський. існує безліч випадків , коли службовці мнс , рятуючи людям життя при катастрофах , аваріях , природні лиха , самі гинули від ран , опіків і т. д. багато лікарів рятують життя , взявши на себе таку відповідальність , знаючи , що всі ці життя лежать на їх плечах , що від них залежить дуже багато чого в житті інших людей. поліцейські , захищаючи від злочинців мирних жителів , самі гинуть від рук лиходіїв … цих людей ми любимо , поважаємо , вважаємо героями. вони гідні цього , ми заохочуємо їх доброту своєю щирою любов’ю. мені здається , це найважливіше для кожного з нас – знати , що тобі хочуть подарувати добро і дарують його .

Козакові і смерть, і рани не дивина. якби він довго опла­кував загиблих друзів та панькався з кожним слідом шаблі на власнім тілі, то вік не мав би часу не те що бити ворога, а навіть з’їсти та заспівати пісні. подужчав вітер, і веслярі, поклавши весла в чайки, взялись похмуро до сухарів та риби. орендарен-ко віддав стерно сусідові, ще кремезному, хоча й підтоптано­му, діду щириці й гукнув, аби усі почули: —    а що, панове молодці, поопускали вуса, мов ті соми на березі? ! злякались турків? —    шкода хлопців…—    це тільки перший бій. і перші втрати… — мовив отаман журно. — ніхто не знає, хто з нас повернеться й побачить не­ньку січ… але хіба нам вперше дивитися кощавій в хижі очі й орати синє море? ! — підвищив голос, немов підтяг струну.— хай бусурмани журяться, ждучи страшної помсти…— схопила б їх запупиця! — додав щириця. невдовзі, дивлячись то вдалину, то на вітрила, січовикипомітили тривожні зміни. мов білогриві коні, по морю бігли хвилі, сховалося у сірім мреві сонце, і вітер дужче й дужче зри­вав зі щогл полотнища.—      тимоше, буря буде,— сказав непран отаманові.—    то турки дмуть з очакова, щоб поспішали ми до султа­на в гості…—    чи до шайтана в зуби.—    у нього й так завізно. поки розмістить бусурманів, пос­ланих сьогодні в пекло, то ми босфор пливли останніми. попереду, неначе біла хмара, роз­кинувши широко крила, летіло біля трьохсот вітрильників.  такої сили чайок ще не виходило в козацьке чорне море. доб­ряче, видно, розмахнувся тарас трясило на варшаву, коли послав такий удар стамбулу. це хвилювало непрану душу, ті­шило, що рідний край зведеться і скине пута. він милувався нестримним бігом чайок, невпинним плеском весел, глухим бринінням снасті, що в ньому ледь уловлювався суворий голос думи, ще не народженої, ніким ніде не співаної, але вже існу­ючої, неначе воля, якої жде вкраїна і за яку вони прорвалися на цей безмежний простір.на море швидко й густо лягала чорна ніч. із байдака хмель­ницького передали всім чайкам: не зупинятись на ніч, не від­ставати, а йти щосили до босфору. неначе привиди, човни щезали в темряві, у гулі й свисті вітру… ставало смутно від са­моти, від мороку, від шурхоту вже ледве видних хвиль. нарешті все покрила важка пітьма. ні місяця, ні зір у небі, ні вогника у всьому світі. байдак і темрява. навальний дужий вітер і стугін моря, схожий на… ні, він ні з чим не схожий, цей голос моря, йому немає рівних! розкотистий, величний, мото­рошний, він ошелешує того, хто вперше почує бурю, й проймає душу холодом тому, хто вже раніше спробував нічного ґерцю з морем. вода кипить, розгойдується, неначе тісно їй у вели­чезній чаші, неначе хтось, іще могутніший і невблаганніший, безжально тисне, гонить її у невість із берегів, межи яких їй так спокійно й зручно. розбурхана, до дна стривожена, вона сліпа й нещадна в своєму жасі й натиску, в своїй безмежній силі.