І10 дієприкметникових зворотів у художній літературі

Лежало в долині місто, освітлене вогнями. прибита на дверях табличка свідчила, що тут знаходиться музей. до великого ставу спускалися три алеї, обсаджені кущами калини. сповнений любові, я іду по вулиці вузькій. дніпро, ти вдень ясний пливеш, заглиблений в минуле. квіти, принесені мамою, поставили на стіл. дерева, посаджені учнями, зазеленіли навесні. твір,  написаний учнем, високо оцінив учитель.

1.лед, незміцнілий на річці студеної, немов як тане цукор, лежить 2.по степу, не встигла охолонути за ніч, вже тягне знову теплий вітер 3.му-му, зроду не бувала в таких покоях, дуже злякалася 4.будинок стояв серед степу, нічим не обгороджена 5. люди, не вирішували глумитися над герасимом, боялися його. 1) он сдлал это так неловко, что задел образок моего ангела, висевший на дубовой спинке кровати, и что убитая муха упала мне прямо на голову. 2) это-кружок из кардона, вставленный в деревянную ножку, в которой кружок этот подвигался посредством шпельков. между ними ласково блистели темно-голубые клочки неба, украшенные золотыми крапинками звезд. стрелы, пущенные в него мужчинами, упали, жалкие, обратно на землю. расскажи мне, как это было! - попросил я старуху, чувствую впереди одну из слвных сказок, сложенных в степях.

Моя бабуся якось розповіла мені про її дідуся,мого прапрадідуся. так ось, бабусин дід михайло жив під час війни. його не взяли до армії на службу, але він понад усе на світі мріяв людям. якось через їхнє село ішли німці, їх було декілька, троє синів п'ятеро бабуся уже не пам'ятала. молоді юнаки років 19-22 не більше. двоє із них були поранені. солдати стукали у двері, просили , але ніхто не відчиняв і лаючись, проганяв німців з подвір'я. та мій прапрадідусь не був таким, як його односельці,він відчинив солдатам двері, запросив до хати, нагадував бідолах і вилікував поранених (бо є він був добрим лікарем). тоді солдати пртзналися дідусю, що їх дома чекають матері, що їх силоміць відправили на війну і, що вони зовсім не хотіли вбивати людей. тому й втекли з посту. мій дід протримав хлопців ще кілька днів і давши їй добрячі торбинки з харчами, відправив у дальню путь, додому. я вважаю, що мій прапрадідусь зробив гідний вчинок, адже якоюм б не була ззовні людина, якщо вона просить потрібно її дати, ти ж не знаєш яка вона всеркдині. коли твориш добро, воно тобі в сто крат вертається.

журналіст:   добрий день, миколо павлович! дуже вдячна за те, що ви згодились дати невеличке інтерв’ю. я не буду торкатися вашої політичної кар’єри та професійної діяльності, а запропоную лише декілька запитань, відповіді на які дуже цікавлять ваших, микола павлович, прихильників. тож, перше питання: які міста, зокрема, в нашій країні вам найбільше подобаються?

м. п.:   як-то кажуть: «там, де я ще не був». місто, яке мені подобається з самого дитинства – це київ. а ще мені подобаються невеличкі українські міста, перебуваючи в яких я отримую душевний покій та дійсно відпочиваю.

журналіст:   яку кухню любите?

м. п.:   звісно, рідну, українську! особливо борщ та вареники з вишнями.

журналіст:   хто ж, на вашу думку, кращий кухар – чоловік чи жінка?

м. п.:   це вже доведено часом, що чоловік. бо перетворити приготування їжі на мистецтво може лише чоловік. за винятком сім’ї. але для щоденного приготування їжі – це все ж таки жінка. лише жінки, за що ми їм дякуємо, готові витримати усю цю буденність. це ж можна з голоду померти, якщо чоловік буде готувати! спробуйте самі… (микола павлович сміється).

журналіст:   вас, миколо павлович, називають епатажною особистістю. а який ви з друзями, зокрема у сім’ї?

м. п.:   я не вважаю себе епатажною людиною. та, на мій жаль, я ніколи не був і романтиком. квіти дружині не часто дарую, та іноді намагаюсь зробити якусь приємну романтичну несподіванку.

журналіст:   чи збігаються ваші з дружиною погляди на виховання сина?

м. п.:   повністю збігаються. але моя участь у цьому важливому процесі мізерна через брак часу. уявляєте, він іноді може видати таке, що диву даєшся, наприклад, «не порушуйте мої конституційні права! ».

журналіст:   що вам подобається, а що не подобається в людях?

м. п.:   найбільше мені не подобається чванство. коли людина некомпетентна, немудра, або ще гірше – зовсім тупа – це найбільше мені не подобається. причому це не тільки неприйняття моральне і психічне, а навіть фізичне. але я ненавиджу цих людей без жодної агресії ззовні.

журналіст:   яка література вам подобається?

м. п.:   найбільш усього – класичні українські і російські літературні твори та поезії.

журналіст:   скількома мовами ви розмовляєте?

м. п.:   українською, російською, польською, інколи ійською. італійську мову, на відміну від ійської, знаю набагато краще, але користуюсь нею дуже рідко.

журналіст:   а яка музика грає у вас в машині?

м. п.:   ві перевагу сучасній легкій естрадній музиці та класичним творам, знову ж, у сучасній обробці. така музика не відволікає від дороги.

журналіст:   а як ви вирішуєте життєві труднощі?

м. п.:   частіш усього залишаюся один на один з собою. це дурниці, коли кажуть – розкажи, поділися, зніми тягар і тобі полегшає. мені від цього не стає легше. я дивлюся телевізор, слухаю музику або перевагу повному абстрагуванню. і рішення приходить само собою.

журналіст:   які у вас, миколо павлович, плани на найближче  майбутнє?

м. п.:   великих планів не має, а маленькі ви побачите самі, бо я завжди на виду.

журналіст:   дуже вам дякую за цю цікаву розмову. успіхів вам і до побачення.

м. п.:   і вам і і до побачення!