Сонечко проліски земля доберіть спільнокореневі слова

Лісок землянка сонячний

Сонечко,  сонячний, сонце. проліски,  пролісками,  пролісся. земля,  земляний,  земле.

ответ:

і

над хатою стельмахів часто пролітали лебеді, і від їх лету чути було звук, схожий на звук далеких дзвонів. дід говорив, що так співають лебедині крила. від споглядання перельоту лебедів хлопчику ставало на серці і радісно, і сумно. хотілося, щоб вони ніколи не відлітали. він сидів і мріяв, що якщо би був чародієм, то зробив би так, щоб лебеді завжди були тут.

і сталося диво: ніби читаючи думки малого мрійника, лебеді знову з'явилися в піднебессі. довго хлопчик дивиться їм услід, а дід каже: "оті принесли нам лебеді на крилах життя". хлопчику дивно, а дід продовжує далі: "еге ж: і весну, і життя". він розповідає малому, що навесні сонце відімкне своїми ключами землю, а ключі ті золоті. дитині стає страшно — а що як сонце загубить свої ключі?

все це викликає у діда сміх. "він дуже гарно сміється, хапаючись руками за тин, ворота, ріжок хати чи дерево, а коли немає якоїсь підпірки, тоді нею стає його присохлий живіт. в таку хвилину вся дідова постать перехитується, карлючки вусів одстовбурчуються, з рота вириваються клекіт і "ох, рятуйте мою душу", з одежі осипається дерев'яний пилок, а з очей так бризкають сльози, що хоч горня підставляй під них".

потім дід заспокоюється й пояснює хлопчикові, що лебеді полетіли "на тихі води, на ясні зорі". і знову хлопчик задумується, але вже про ті краї, де тихі води і прихилені до них зорі.

та вже треба йти до хати, а то мати буде сварити за те, що вискочив босоніж, і називати махометом, вариводою, лоботрясом. вже ж було таке, коли по першому лідку вискочив на ковзанку з материними ночовками. "ніхто й не здивувався, що я притирився з такою снастю, бо на чому тільки тут не каталися: одні на санчатах, другі на грамаках, треті на шматкові жерсті, четверті умудрилися замість ковзанів осідлати притерті худоб'ячі кістки".

ii

ще одним, як на думку інших, дивацтвом було в хлопця бажання читати. він перечитував все, що тільки попадало під руку. в одній з книжок описувалося здичавіння чоловіка, який покинув місто. він оселився в степу, орав землю і навіть чоботи став мастити дьогтем. тоді ще не всі знали, чим ще, крім дьогтю, можна мазати чоботи. та для більшості людей взуття було розкішшю. в пору розрухи багато землі треба було виорати, щоб заробити на чоботи.

а оранка, особливо весняна, вважалась святим ділом. батько говорив про цю працю, як про щось героїчне: "хмари йдуть на нас, громи обвалюються над нами, блискавки перед нами і за нами, а ми собі оремо та й оремо поле".

навіть в зимових щедрівках виспівували про те, як сам бог ходив за плугом, а богоматір носила їсти орачам. з того часу в хлопцевій душі поселилась відраза до пихи та любов до книги, бо "в книжці злеліяне слово має бути справжнім святом душі і мислі".

хоча мати й гримала часто за те, що хлопець не може відірватися, мов заворожений, від книжки, і грозилась викинути їх у піч, та все ж читання не припинялось.

навесні мати починала діставати з комори, скрині, сипанки, з—під сволока і навіть з—за божниці свої вузлики з насінням. вона радісно перебирала своє добро і в мріях вже бачила себе посеред літа поміж зеленого зілля. насіння для неї було святим. "мати вірила: земля усе знає, що говорить, чи думає чоловік, що вона може гніватись і бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею, довіряючи свої радощі, болі й просячи, щоб вона родила на долю всякого: і роботящого, і ледащого". це мати навчила любити землю, роси, ранковий туман, любисток, м'яту, маковий цвіт і калину, "вона першою показала, як плаче од радості дерево, коли надходить весна, і яку розквітлому соняшнику ночує оп'янілий джміль".

в роки розрухи через село проходили різні люди. одні тікали від голоду, інші шукали кращої долі, треті — заробітку. одного разу через село йшла жінка з хлопчиком. "їхні страдні, виснажені обличчя припали темінню далеких доріг і голоду". назавжди запам'ятався хлопцеві той, "хто ів її материнству, її дитині скибку насущного хліба". малому хлопчику було дивно й боляче спостерігати байдужість дорослого, і він простягнув голодній дитині жменю гарбузового насіння, що витяг зі своєї кишені.

ответ:

здавна люди на землі цінували чесне, щире, правдиве життя. тому нам треба утримуватись від поганих вчинків, бо зло, як відомо, довго не забувається, а добро помножує добро. щоб люди вас поважали, люб’язно ставились до вас - ніколи не забувайте і завжди дотримуйтесь золотого правила вихованості: ставтесь до людей так, як би ви хотіли, щоб люди ставились до вас. 

  доброта – чутливість, стан душі людини, що спонукає творити добро. «добре слово, що ясний день», - говорить народне прислів’я. ним  можна виразити що завгодно : про що думаєш, чого хочеш. треба тільки вміти ним користуватися. добре слово – ключ, яким відкривають серця.

  людям потрібно вчитися ніжності і доброти, піклуватися про інших, співчувати тим, хто в скрутності, їм словом і ділом. якщо людина добра, то з нею хочеться говорити, сміятися, бо її всі поважають і люблять.

  я хочу, щоб людські обличчя були осяяні доброю усмішкою, щоб думки, спрямовані на добрі справи, ніколи не черствіли.

  лише добро врятує світ!

    краса людської душі – доброта

    освітлює дивним промінням людину.

    відома ця істина й дуже проста –

    добро накопичуй у серці невпинно!

    від сонця візьми промінець доброти

    в долоньки свої – хай в них сонечко буде.

    з любов’ю і ласкою в серці рости

    і хай доброта розцвітає повсюди.

    найкращі у серці плекай почуття,

    щоб щирість і щедрість у ньому дзвеніла.

    і людям даруй усміх свій, співчуття,

    бо в цьому – велика є сила!