Відмінювання числівника три цілих п'ять дев'ятих

Називний-три цілих п*ять дев*ятих родовий-три цілих п*ять дев*ятих давальний-трьом цілим п*яти дев*ятих знахідний-три цілих п*ять дев*ятих орудний-трьома цілими п*ятьма дев*ятими місцевий- на трьох цілих п*яти дев*ятих

Явважаю, що у людини може бути лише декілька справжніх друзів: всі інші – це товариші, приятелі та добрі знайомі. з ними цікаво обговорити нові теми, пограти в ігри, пройтись по магазинах,  інколи зайти в гості. а в той час, коли випадок потребуватиме чогось більш серйозного, то такі люди просто розчиняються перед очима і ти залишаєшся один-на-один  зі своїми проблемами. такі ситуації людині визначити хто ж все-таки друг, який залишився поруч, щиро і безкорисно протягнув руку своєї , порівну розділив   хвилини щасливого сміху і гіркого жалю.           яскравим прикладом тому є роман панаса мирного «хіба ревуть воли, як ясла повні». головний герой – чіпка варениченко- на своєму життєвому шляху зустрів два типи людей, яких він вважав за друзів. до першого типу я відношу щирого і доброго грицька, який з самого початку і до кінця твору не відвертався від чіпки, по при всі його погані вчинки, а до другого типу - матню, лушню й пацюка. ці пройдохи-розбишаки і стали приводом до тих же поганих вчинків, а коли прийшов час рятувати чіпку від небезпеки, вони тільки й того, що й знизували плечима. тобто, друзями можна вважати багатьох, та чи залишаться вони вірними тобі, коли ти опинишся   в біді?             наприклад, я раніше вважала справжніми друзями багатьох знайомих зі схожими інтересами, тому що завжди мала з ними цікаві розмови і цінувала їх поради. але трохи згодом зрозуміла, що окрім цього спілкування, дружба охоплює й інші сфери життя. так, наприклад, звернувшись у складний момент до друзів, я відчула, що більшості просто байдуже до мене.моєму розчаруванню не було меж. та ось поряд опинилась людина, яка щиро і безкорисно мені. раніше я з нею спілкувалася, але   не очікувала   з її боку   підтримки. ця подія змінила мої погляди на взаємини між людьми і я зрозуміла, що в житті є багато знайомих і лише декілька справжніх друзів.           отже,  людина як істота суспільна завжди прагнутиме мати якомога більше вірних друзів, та час їй визначити хто ж дійсно стане міцною опорою, а хто безслідно зникне при першій проблемі.

Те, що ввічливість, послужливість, намагання зробити вам приємне як гостю є національною рисою японців,— широковідомо. ввічливість — у натурі японця, його стиль поведінки, його спосіб мислення. і все це закріплено історично. розповідали, що займенник «я» у японській мові виражається багатьма словами і кожне має своє значення і свій відтінок. скажімо, самурай говоритиме «хесся», жінка ніколи не вживатиме «оре» — це чоловіче слово, старий обов’язково скаже «васі». японець ніколи не стане категорично заперечувати, він практично не говорить «ні», навіть коли не згоден. знайде тисячу способів уникнути цього прямого «ні» або так завуалює свою незгоду хитроплетивом слів, що й біс ногу зламає. японська ввічливість невіддільна від субординації, а то й випливає з неї, японці невибагливі до одягу, по ньому важко відрізнити главу фірми від робітника. алє якщо зустрінете двох чоловіків в однакових синіх костюмах, білих сорочках, однотонних краватках, по ставленню їх один до одного відразу відрізните, хто займає вищий щабель на соціальній драбині, а хто — нижчий. субординації дотримуються скрізь: у діловому житті, побуті, сім’ї. підкреслено шанобливо звертаються підлеглі до начальника, діти до батьків, сестри до братів, молодші до старших, жінки до чоловіків. кілька разів, стикаючись біля дверей з катею-сан, я намагався пропустити її вперед, і щоразу вона відступала, запрошуючи спочатку пройти мене. — у нас так заведено: жінка пропускає чоловіка. підмічено: ще коли мати за японським звичаєм носить немовля у себе за спиною, вона при кожному поклоні змушує кланятись і його, йому при цьому перші уроки вшанування старших. відчуття субординації вкорінюється в душі японця не з моральних повчань, а з життєвої практики. він бачить, як мати вклоняється батькові, молодший брат — старшому, сестра — всім братам незалежно від віку. усе це має глибокі соціальні корені. бо довічно цю субординацію, що стала правилом життя, регламентацією побуту, диктував матеріальний ценз. витоки. слід шукати ще у феодальних часах, коли землероб не мав права їсти рис, вирощений його руками, як не мав права носити шовк селянин, який розводив шовкопряд. з чого їсти, яким папером затягувати вікна, яким гребінцем зашпилювати жінці коси — все регламентувалося властями. тому не дивно, що японська ввічливість поширюється не по горизонталі, а по вертикалі: найнижчі поклони адресуються тому, хто стоїть найвище. кодекс самурайської честі диктував форму поведінки васала: бути ґречним і ввічливим — від низьких поклонів поперек не зламається. все це, безумовно, наклало свій відбиток на японців наших днів. звідси — коректність, шанобливість, обтічність у міжособистих взаєминах. звідси — уникання прямих запитань, що могли б поставити співрозмовника у незручне становище, і прямих відповідей, які містили б відмову. з цього приводу спостережливі оглядачі наводять дотепну приказку американців: «чинити можна трояко — правильно, неправильно і по-японські». і все ж таки ввічливість по-японськи має свою привабливість як суто людська риса: культура спілкування, повага до старших, уникання категоричних суджень — все це можна запозичити. ввічливість — не тільки щоденний етикет. це спосіб існування, що поширюється на всі сфери життя. певно, звідси бере початок таке гарне і зрозуміле для нас свято, як вшанування старших. у цей день — а він у японії’ вихідний у всенаціональному масштабі — людям літнім висловлюють свою вдячність, повагу і шанобу, готують подарунки…