Допис у газету на тему ''мовна проблема в украйни''

Як ми знаємо кожна країна має свою мову. ми живемо на україні. наша рідна мова-українська. нажаль,багаьо людей не шанує її. вони розмовляють іншими мовами такими як: російська,ійська,французька,німецька. ми розуміємо цих людей,але все ж таки,ми живемо на україні та повинні розмовляти українською. україна-багатонаціональна країна. це добре. але мовний бар'єр між людьми є однією із найважливіших проблем нашої країни.

Сьогоднішня гостя– це письменниця Валерія Чорней. Її серце є відкритим, глибоким та повним таланту. А її погляди на світ зовсім інакші від більшості. Нині Валерія поділиться з нами своїм зворушенням від Всесвіту. Також письменниця зацікавлює своїм баченням найпростіших речей. Ви зможете відчути доторк її слів на своїй душі, і вони змусять вас замислитись…

Розкажи про себе.

Гуцулка. Народжена на землі Карпат. Яким було моє молоко? Дитиною я пила гори. Виросла в артовій атмосфері в будинку різьбяра. У дорослому житті частиною мого Всесвіту стали редакційні будні в просторі міста зі старовинною архітектурою. Моя перша книга “Яблуко в тайстрі” подарувала мені мандри рідною країною та листи від вдячних читачів. Нині мрію про велику скляну веранду, яку обладнаю під майстерню. У ній я буду піклуватися про красу тварин, адже нещодавно опанувала секрети грумерської майстерності.

Найбільше відчуваю життя, коли бачу людей з добрими очима, перетинаю цікавий ландшафт та чую оповідки від старожил.

Хто ти за професією?

Журналіст. Грумер.

Журналістиці віддала 10 років свого життя. Про красу тварин піклуюся від 2017 року.

У якийсь момент я зрозуміла, що через листи навчилася надсилати людині дерева, світло, крила.

Як почала писати?

Моя література має два початки: з особистої історії та із редакційних буднів.

Чуттєвість моєї творчості бере початок із листів до чоловіків, які торкалися мого серденька, були моїми музами. У листах я намагалася якнайтонше передати свої зворушення від Всесвіту, знайти ті слова, які хоча би трішки зуміли розкрити почуття. Я зараз не розповідаю про примітивну романтичну писанину. Це глибокі листи, в яких я роками вчилася натуралістично змальовувати звуки, доторки, аромати, світло. Це листи, в яких я прагнула передати ритм Всесвіту; розкрити красу й глибину ідей (витівок, мрій, бажань). Це листи, в яких я говорила до дорогесенької людини. Це листи, разом з якими до конверту я ховала сентиментальність, віру, надію, любов. Це листи, які я навчилася наповнювати своєю магією. Це листи, в середину яких мій дорогесенький адресат міг “провалитися”… У якийсь момент я зрозуміла, що через листи навчилася надсилати людині дерева, світло, крила. Я навчилася у своїх листах будувати Всесвіт і за до нього дорогу людину. Так почала бути моя література.

Водночас, моя література бере початок зі світу журналістики. Працюючи кореспондентом, я багато подорожую, записую інтерв’ю, життєві історії, готую історичні та культурні статті тощо. За спиною десять років роботи у ЗМІ, разом з героями своїх матеріалів я пройшла добрячу життєву школу. Цей безцінний досвід добряче витесав мій стиль, навчив приборкувати надмірну емоційність в тексті та відповідати на запитання: “Навіщо я це пишу? Яка ідея моєї книги? Що я можу дати окремій людині своїм твором?” Звідси бере моя документальна манера: навіть якщо я фантазую незвичайний сюжет, я обов’язково знайду прототипів для своїх героїв.

Нині під час грумерської роботи я дізнаюся вражаючі життєві історії від власників тварин. Звідси візьме початок мій новий стиль.

“Якщо десь існує Грушевий Всесвіт, то його необхідно шукати у моєму нотатнику”

Яке у тебе хобі крім письменництва?

Письменництво – це не є моє хобі. Це дихання. Це те, як я лунаю у Всесвіті. Це є моє серцевина. Прикрашають мою серцевину декілька пристрастей: любов до відвертої фотографії (жанр “ню”), творчість художників-примітивістів, особливо Марії Приймаченко. Також маю дивакувате захоплення, яке робить мене щасливою. 13 років у цікавих людей запитую: “Які на смак груші?” Кожна відповідь є неповторною. А моя улюблена – це відповідь фотохудожника Руслана Лобанова: “Груші – терпкі. Неважливо, достиглі вони чи ні”. Варто розуміти, що це відповідь митця, який у своїх відвертих фотографіях розкриває красу жіночої душі та тіла… Якщо десь існує Грушевий Всесвіт, то його необхідно шукати у моєму нотатнику.

Объяснение:

Марина Пирожук:- Вітаю всіх!

Перед мікрофоном програма “Перед мікрофоном “Свободи”!

В студії Марина Пирожук.

Сьогодні нашим гостем є відомий український письменник Андрій Курков. До речі, відомий не лише в Україні, а й на Заході.

Пане Курков, вітаю Вас! Дуже дякую, що знайшли час поспілкуватися з нами і з нашими слухачами!

Андрію, Ви взагалі дивовижна людина: росіянин, пишете російською і українською, але вважаєте себе українцем за ментальністю. Відомо, що Ви народилися в Росії.

Як довго Ви, до речі, живете в Україні? Чи не було у Вас колись бажання переїхати на історичну батьківщину?

Андрій Курков: - Я виріс в Києві. Я переїхав з родиною до Києва, коли мені було 3 роки. Тобто, я не тільки за ментальністю, а й, скажу так, за відчуттям власної землі більше українець. Коли я це кажу, то когось це дратує, а когось ні.

Мені на початку 90-их кілька разів пропонували повертатися на історичну батьківщину або переходити писати тільки українською мовою. Але справа в тому, що любити Україну можна і татарською мовою, і єврейською, і угорською. Я думаю, що у нас дуже багато наших співвітчизників люблять Україну своїми рідними мовами.

- Андрію, а як Ви ставитеся до проблеми, якою дуже часто зловживають політики? Мова йде саме про російську мову, про яку Ви щойно згадували, і якою надактивно опікуються окремі політики, які надали їй статус регіональної в певних регіонах не так давно.

До речі, Ви підтримуєте такі дії чиновників зі Сходу і Півдня? Чи справді, на Ваш погляд, російська мова потребує в Україні захисту? Цікаво було б почути від Вас відповідь як від інтелектуала, якого багато людей поважають в Україні.

Андрій Курков: - Треба, мабуть, починати говорити про історію цього питання, починаючи з 90-их років.

У російської мови проблем ніяких не було в Україні. Може, якісь побутові проблеми виникали в російськомовних в деяких ситуаціях, як, наприклад, ситуація дуже трагічна у Львові - вбивство у львівській кав’ярні. Але справжніх проблем ніколи не було.

- Ці побутові ситуації варті того, аби політики робили з цього зброю?