Нульове закінчення мають усі слова рядка а) вітер, кінь, плач, б) весна, прохолода, віхола, в) ідуть, ідеш, ідемо, г) повільно, далеко, взимку

німецький поет г. гайне сказав: "кожна людина — це неповторний світ. під кожною могильною плитою — світова історія". як на мене, наше завдання не зруйнувати цей світ, а спробувати розібратись у ньому.

якщо взяти пригорщу піску та добре роздивитися її під мікроскопом, то виявиться, що немає жодної піщинки, схожої на іншу. краплини дощу, які на перший погляд повинні бути схожими, при детальному вивченні виявляються зовсім різними. і так можна перелічити все живе й неживе на землі, від сніжинок до зебр, від листка на дереві до квітки, від комахи до слона і, нарешті, до людини. все це унікальний витвір природи. саме так, ми — унікальний витвір. розумієте — унікальний! тобто неповторний по своїй суті, за своєю формою. ми різні: ми по-різному сприймаємо обставини життя, по-різному на них реагуємо. ми можемо бути адекватними і неадекватними, красивими і некрасивими, розумними і не дуже. але є те, що нас об'єднує. всі ми — люди, а основною ознакою людини є розуміння і всепрощення. іноді нам здається, що всі люди навколо нас неприязні, вони не поділяють нашої точки зору, їм не подобається наш одяг, манера вести розмову тощо. але ж озирніться! всі ці люди — це ми з вами.

кожна людина — неповторна! тож давайте її сприймати саме як явище неординарне, давайте пробачати одне одному, довіряти. давайте принаймні спробуємо бути терпимішими, адже всі ми діти матінки-природи. у всіх нас різні почуття, емоції, і не можна однозначно сказати, хто правий в тій чи іншій ситуації. любімо одне одного, поважаймо. нехай розквітнуть усі наші таланти, нехай кожна людина зрозуміє, що завдання життя не в тому, щоб бути на стороні більшості, а в тому, щоб жити згідно із внутрішнім законом, законом справжньої людини.

протягом декількох років я ревно просила, щоб бог допоміг мені бути щасливою в стосунках з близькими. але він не спішив на . навпаки – випробовував і чекав. чекав доти, доки я не прийшла до нього з вдячністю. бо нарешті усвідомила, що завжди хотіла бути щасливою з кимось, але ніколи не думала про те, щоб бути щасливою зі собою. я не розуміла другої заповіді любові − «люби ближнього свого, як самого себе». у ній є дві частини, які важливо не переставити місцями у своєму житті. люби самого себе. і лише потім – люби ближнього свого, як самого себе.

люби самого себе – означає радіти з того, що «я є». коли ми відчуваємо безпричинну радість, ми любимо себе. коли ми не засуджуємось за помилки, не стараємось догодити і сподобатись комусь, коли ми вміємо сказати «ні» тим речам, які нас руйнують або нам певної шкоди, тоді ми любимо себе. врешті – коли ми щасливі з собою наодинці, ми також любимо себе.

люби самого себе – означає робити все в своєму житті насамперед для себе. це не егоїзм. є велика різниця між фразами «я батькам, бо це мій обов’язок» та «я батькам, бо мені приємно це робити». в першому випадку ми просто виконуємо повинність. в другому – приносимо радість собі через іншим. це стосується будь-яких царин нашого життя. нам варто робити щось тоді, коли від цього радісно, це приносить щастя, а не тоді, коли нами керує страх або коли вимагають люди чи обставини.

люби ближнього свого, як самого себе. любов до іншого не може з’явитись там, де немає любові до себе. ми часто плутаємо любов з прив’язаністю, звичкою, захопленням, обов’язком і терпінням.   але ці речі пов’язані з не-любов’ю. бо любити ближнього свого, як самого себе, – означає також ставитись до ближнього, як до самого себе.

ми сваримось з кимось не тому, що немає іншого способу вирішити конфлікт. а тому, що ми внутрішньо сваримось із собою. ми ображаємо ближніх, дорікаємо їм чи вимагаємо чогось від них тому, що так ставимось самі до себе. коли ми скаржимось, що хтось нас ображає, то це означає тільки одне – ми дозволили так зі собою поводитись. і коли ми терпимо погане ставлення близьких, то не виявляємо любов до них, а виявляємо не-любов до себе.

люби себе. і лише потім – люби ближнього свого, як самого себе. як тільки ми це збагнемо, то раптом зауважимо, що нічого не трапилось, коли ми сказали комусь «ні» або не виконали свій обов’язок. кудись зникло бажання сваритись, дорікати чи ображати. а будь-які слова, повні неповаги, викликають дискомфорт. саме тоді, з любові до себе, нам стає раптом легко виконувати десять заповідей. ми зауважуємо, що все частіше зустрічаємо хороших людей і знаходимо в собі силу залишити тих, які не намагаються любити себе (а відтак – не можуть любити нас). люблячи себе, ми звикаємо до постійної радості, яка раніше нас навіть лякала. ми наповнюємось і наповнюємо інших.