"моя "сродна" праця"твір за сковородою

Григорій савич сковорода — видатний український письменник, філософ і педагог. він обстоював права трудового народу на свободу й різнобічний розвиток, на щасливе життя. понад чверть століття жив серед простих людей як мандрівний філософ. жив, як учив, не прагнув матеріальних цінностей, бажав тільки духовного самовдосконалення, до якого закликав й інших. усі його твори сповнені роздумами про сенс життя. у байках сковороди особливо важливим є мотив "сродної" праці, праці, яка є природною потребою кожної людини. без праці людина не може мати щасливого життя і морального задоволення, переконує григорій савич. робота приносить суспільству матеріальне і духовне багатство. смисл життя — працювати за покликанням, за нахилом і обдаруванням, виконувати посильну й доступну людині "сродну" працю. тільки тоді всі люди будуть щасливими. цінність життя — "сродна" праця. цю ідею сковорода розвиває в байках "собака і кобила", "кукушка і косик". серед байок особливо виділяється твір "пчела і шершень". бджола за покликанням збирає мед. без роботи вона не мислить свого життя, таке життя є для неї природним. люди ж типу шершня — це паразити, прагне довести сковорода. вони живуть крадіжкою чужого для того, щоб "їсти, пити". в образі шершня засуджуються представники панівних кіл. а бджола — це образ мудрої, працьовитої людини, для якої смисл життя в її "сродній" праці. байкар вшановує бджіл як символ чесності та працелюбства й ганьбить шершнів як нетрудових елементів суспільства. у байках сковорода розкриває благородство людей, життя яких проходить у "сродній" праці. поваги гідний той, хто прагне працювати за покликанням, яке дасть йому велике моральне задоволення для душі й буде корисним для суспільства. але є ще одна всезагальна умова щасливого життя — доброзичливе ставлення людини до людини, взаєморозуміння, взаємоповага, вірність. г. с. сковорода писав: "щаслив тот, кто сопряг сродную себе частную должность с общею. сія есть истинная жизнь". сам філософ ніколи не порушував принципів, які проповідував у своїх творах.

Привіт, марійко! рада тебе бачити. як справи? -привіт! у мене все добре, адже скоро літо. ти вже вирішила як його проведеш? -так, у мене на це літо грандіозні плани. на початку літа ми з класом їдем в розважальний табір "едельвейс", що на прикарпатті. десь в липні ми всією сім'єю відправимось на чорне море. я впевнена, що буде весело. так хочеться відчути легкий бриз та позасмагати на пляжі. а під кінець літа я відправлюсь в село до моєї бабусі. вона живе в чернігівській області, в невеличкому селищі. там я неодмінно покуштую свіжих ягід, бабусі з хатніми справами та буду насолоджуватись незабутніми літніми канікулами. а ти маєш якісь плани? -звісно, але вони не такі цікаві як у тебе. а щодо художньої літератури? можливо, ти захочеш прочитати книжку? я б хотіла тобі  порадити "кобзаря" т. шевченка.  - я подумаю про це, але як на мене, то літо-це час для розваг. -можливо, ти маєш рацію. як буде час, я неодмінно тобі зателефоную. буду рада провести з тобою час. -чекатиму твого дзвінка. до зустрічі! -бувай!

Таємниці старого дуба не першу сотню літ росте на пагорбі посеред заплавної луки кремезний дуб із розлогим, покрученим, мов пальці в старої роботящої людини, гіллям. він міцно вчепився в землю товстим корінням, й жодному вітрові, здається, несила похитнути його сонцем обсмалений, дощами й морозами покарбований стовбур.час добряче подзьобав кору велетня, блискавкою скосило верховіття, а внизу, поблизу землі, виникло чималеньке дупло. саме це дупло й завдавало найбільше прикрощів дубові.дупло, звичайно, не одразу було таким, як тепер. спочатку це була звичайнісінька виразка на корі — вепр ікла точив. потекли соки з рани, накинулися на солодке питво комахи різні, хотіли висмоктати з дерева всю живильну вологу, та воно не далося — швиденько рану зарубцювало. у дерев, як і в людей, болячки змолоду швидше гояться.другу, вже невигойну, рану дуб одержав під час фашистської навали. він урятував тоді життя молодому винищувачеві танків, прийнявши на себе ворожий постріл. снаряд глибоко проник у тіло велетня, трохи навіть надколов стовбур, обпалив довкола себе деревину. добре, що не вибухнув. пізніше, через кілька років, дерево виштовхнуло з свого тіла осоружну залізяку. але рану затягнути сил уже не вистачило. туди одразу ж набилося багато комах-деревоточців. самі вони не їдять деревини, а ось їхні личинки тільки нею й живляться. ви бачили, напевне, які глибокі ходи залишають вони після себе у найміцнішому дереві. дупло з року в рік збільшувалося. розкошували деревоточці, а що міг дуб зробити? стогнав, сердешний, від безсилля, опускав додолу гілля від горя невтішного. важко оборонитися від хвороб звірові, та все ж таки знаходить він нерідко поміч (то в мурашник від надокучливих комах ляже, то рослинку лікарську знайде), а дереву тільки доля-вдача може зарадити.не обминула радість і нашого дуба. летів улітку бджолиний рій, сів перепочити на гілку, а тут дупло. далі бджоли не полетіли, оселилися в ньому. швиденько почистили, зайвину з нього викинули. затишно стало, сухо. а там, де сухо, немає місця деревоточцям. деякі з них, щоправда, хотіли проникнути в дупло, так де там: хазяї і на поріг не пустили. невдовзі бджоли обжилися, меду наносили. довго їм дупло за вулика правило. дуб уже й хвилюватися за свою рану перестав. аж тут нова біда: пасли хлоп'ята корів на луках та й якось на бджіл. не знайшлося серед пастушків розумника, щоб зупинив, стримав їхнє бажання звідати дикого бджолиного меду. хоч і хоробро захищалися крилаті трудівниці, та викурили їх з дупла хлоп'ята. наїлися меду з вощиною. а дупло знову нічиїм однак ненадовго, бо його навесні їжаки. невдовзі і їжаченята у гнізді з'явилися. знову заспокоївся дуб, бо нові гості, ласі до різних хробачків, не дадуть їм дерево їсти. та ось натрапив на їжачу сімейку голодний лис. вже й проминув дуба, а тоді почув запах їжаків і вліз у дуцло. як не підступає до них — голки колються, а до тіла — зась! і все одно придумав хитрюган: випхав батька-їжака з дупла, хоч і лапи та морду поколов, а тоді покотив його до озера.у воді їжачу сімейку згубив.після того в дуплі довго ніхто не жив, потім цілу зиму господарювала в ньому куниця. її налякали все ті ж пастушки, і вона подалася до лісу. однієї весни качка вивела в дуплі весна,  відтануть закоцюблики, оживуть. яна пагонах щавлю збиралися шкідливі попелиці — найулюбленіша їхня здобич, а як тільки потягло холодом, сонечка збилися тут докупи й також закоцюбли. прямо під ними, у заглибинці, теж життя тепліє: равлик, що влітку об'їдав листя на кущах, знайшов у ній схованку. цього літа дуб був страшенно здивований: у гущавині його гілля з'явилася не бачена досі істота — дуже схожий на білочку звірок, тільки надто маленький. мордочка гостренька, на щоках чорні плями, вуха великі, круглі. хвіст довгий, ще й з китичкою на кінці. звірок довго нишпорив по дубу в пошуках малого дупельця, але не знайшов його. тоді спустився на землю, набрав сухої трави й звив собі на дубі кубельце. перепочив і почав полювати на слимаків, гусінь, комах різних. виходить, ще один захисник з'явився, зрадів дуб. пізніше всюдисуща сорока розповіла йому, що цього звірка сонею звуть. що жила вона, соня, донедавна в саду, там у неї дупельце було в старій груші, тепер її спиляли, ось соня й в пошуках схову. дуб здивувався тоді незвичайній назві звірка, бо той спав дуже мало, все нишпорив у гіллі, а то й на землю спускався в пошуках їжі. а тепер, коли холоди настали, зрозумів, що соня справді любить спати. із свого благенького житла ще рано восени перебралася в міцне гніздо вивільги, вкрилася, немовби ковдрою, кількома дубовими листочками й міцно заснула. нічого, до прильоту птахів проснеться. довкола. іскряться легенькі сніжинки, із-за темної, набряклої хурделицями хмари вигулькнуло сонце. воно торкнулося своїми промінчиками-гінцями верховіття дуба, й він радісно стрепенувся, відчувши їхнє лагідне тепло.