Твір на тему "світ у якому я хотів би жити"

"життя - це гра, а люди в ній - актори" -

цей вислів сказаний про нас,

бо кожен день міняємо ми ролі,

а через рік замінюють і нас.

джульєтті згодом набрида ромео,

здається й гамлету офелія не та.

піски із злота, сонце з карамелі

у грі "життя" усе кудись зника.

життя-це саме мати талант "брати від життя все" і вміти насолоджуватись робить людину щасливою.життя ,звичайно,має вельми складні іспити,які укріплюють наш дух(та й без них було б зовсім не цікаво,ми б не могли відчути мить радості,щастя,яка настає після пройдення чогось важкого чи поганого).за чорною смугою тягнеться бі не повинні бути "сліпими",які бачуть тільки чорні плями світу.подививіться навколо-життя прекрасне в усіх його проявах: весняний спів пташок,грайливі посмішки людей,злотаве треба цитувати нудьгуючих будистів" життя-це сон перед смертю" чи щось подібне.треба радіти життю! життя - це найтриваліший і найскладніший іспит для кожного з нас. випробування щастям і недолею, радістю і смутком, успіхами і невдачами. цікаве те, що наявність високого інтелекту і природніх талантів у людини не гарантує їй того, що вона складе цей іспит.

    що це за гамір надворі? невже знову пташки бавляться в пухнастому сніжку? так, і дійсно, маленькі та прудкі вони літають навипередки з вітром та сніговієм, над садком у пошуках поживи.

    у   дворі    нашого будинку росте горобина. давно вона росте, гордлива ті іноді журлива   красуня, з солодким червоним намистом. кожної зими сніжок ніжно додає до її намиста, срібний свій оксамит. я  навіть не пам"ятаю коли її там  ще не було. стара вона та розлога. ніби царівна усьго саду. останнім часом до неї часто прилітають маленькі друзі - птахи. щось щебечуть, звеселяють її, розказують про свої

    ось і сьогодні стою я біля горобини і чую, як птахи розмовляють зі стареньким  деревом.

- люба горобино, як ми вдячні тобі, що в золоті осені ти не забула про нас і приберегла   свої ягідки, наше улюблене ласування.

-так , так -защебетали інші пташеки і стали весело стрибати по її старих гілках, струшуючи маленькі сніжинки.

-ні, це не ви мені дякувати повинні, а я вам - ніжним голосочком відповіла садова царівна. -якби не ви, мої маленькі, весною гусінь поїла б мої ніжні листочки, пахучий цвіт би осипався і не було б ягідок. так я й стояла б в зажурі весь час.

-та ми ж друзі! і завжди будемо   один -одному! ти для нас, як матінка- годувальниця, ми ніколи не забудемо твоєї щедросі - весело зачиркали пташеки. - тепер жодного дня більше не буде, коли б ти журилася. завжди прилітатимемо ми, твої помічники й розрадники.