Іть будь ласка виписати підмет та присудок, і визначити який він простий- складний, чим виражений 1) василь з ганною сиділи осторонь 2)отарка молоденьких лип загородилася високою стіною, мовчки пишається одна з однією 3)п'ятеро чоловік зайшло всередину 4) чорніє поле, і гай, і гори. 5) уже третій, і четвертий, і п'ятий минає немалих літ 6) пройшла зима і не одна все осінь 7)тільки петро та демко рогозяні не гостювали ні в кого 8)біля прилавка стояло двоє селян і переказували продавцеві напевно, останні новини

1. підмет василь з ганою- складний

присудок -сиділи

2.пятеро чоловік-підмет складний, присудок зайшло

 

  простий підмет може виражатися: 1) іменником або займенником у називному відмінку   2) будь-якою частиною мови, вжитою у значенні іменника в називному відмінку, наприклад: прикметником (багаті на печі сиділи та калачі їли); дієприкметником (визволені радісно кинулись до воїнів); числівником (швидко повернувся й третій); неозначеною формою дієслова (малювати було улюбленою мрією малого тараса); прислівником (одержане на першому екзамені «відмінно» дуже мене підбадьорило); вигуком (невгамовне «ура» заповнило стадіон).

 

  складений підмет виражається словосполученням або реченням, якщо вони вжиті у значенні іменника в називному відмінку (п’ять учнів відмовилися їхати на екскурсію.

Дорогий друже, з найкращими побажаннями пишу тобі я. Твій лист я отримав, за яке я дуже тобі дякую. Я до сих пір проводжу канікули в селі, в гостях у дідуся і бабусі. Мені тут дуже подобається, тому залишуся тут до кінця літа. У мене тут з’явилося багато друзів. Ми з ними весело проводимо час: граємо в футбол, ходимо купатися на річку, в ліс за ягодами. Хлопці – добрі, заводні. Допомагаю бабусі. У неї є невеличке господарство: кури, кролики та кози. З дідусем пару раз ходили на риболовлю. Вставали дуже рано, коли ще тільки-тільки починало світлішати, коли ще трава лежала під вагою ранкової роси. Тут ловиться окунь, карась, плотва. Дід у мене досвідчений рибалка, тому без улову ми ніколи не поверталися. З риболовлі першим нас завжди зустрічає кіт Васька. Ох, він і любитель поїсти рибки! А ось Дружок, песик, рибку не їсть, а на риболовлю нас супроводжує. Знаходиться з нами до кінця. Ну, прямо третій рибалка! Погода стоїть справжня літня. Багато сонячних днів, в садах зріє хороший урожай. А природа тут якась! Виходиш вранці на ганок будинку, – і тебе зустрічає зелене море дерев, кущів, всілякі фарби квітів, спів птахів. Тут – це тобі не в місті. Тут цілий день багатий новими відкриттями, новими дослідженнями. Ще я ходив до сільської бібліотеки – прочитав багато творів, які нам задавали з позакласного читання. Але якщо чесно, то читати нудно, коли все навколо тебе кипить життям. Я читаю тільки перед сном, та й то не кожен день. Іноді за день так втомлюєшся, що очі просто самі злипаються. Дні проходять дуже швидко. Скоро в школу, але якщо чесно, то в неї ще не хочеться. Хотів би, правда, побачити тебе і інших хлопців. Поговорили б. Пиши – як відпочиваєш ти, чим займаєшся, що знаєш про наших. Передай їм привіт, якщо побачиш. Пиши. Буду радий. До побачення. Твій друг

Ніщо мені так не пахне, як наш степ, — каже молодий Горпищенко, льотчик реактивної авіації, приїжджаючи до батька-чабана у відпустку.

І якось так випадає щоразу, що батька застає він не в хаті і не в кошарі, а в степу серед пасовища, де старий стоїть коло отари з ґирлиґою, в черевиках солдатських і в усіх своїх чабанських обладунках: пояс, а на поясі джермало, що дісталось йому у спадок ще від діда-чабана, і ріг баранячий з нафталіном — рани вівцям присипати, і пляшка суміші креоліну з дьогтем — теж для гоєння ран, і, звичайно ж, ножиці, щоб вівцям очі, бо, буває, Так позаростають, що й шпичаків не бачать, проколють очі об них.

Чабан Горпищенко собою незавидний, але в степу він якось далеко видний. Низькорослий, осадкуватий, прогартований вітрами, шкіра на ньому пропечена, як шкураток, а очі вже сиві од старості чи вицвіли від сонця та від неба, і самі вони мають барву вилинялого степового неба.

У всеозброєнні постає перед сином старий Горпищенко. Про таких чабанів кажуть, що він природний чабан, і хоч ростом його природа й не щедро дарувала, але тим вразливіший він, коли йдеться про його батьківську честь. З суворою гідністю і навіть настороженістю жде він, поки син, вставши з газика, підійде до нього, зірко стежить, чи син не зробить якогось промаху, чи не образить його чимось, не порушить давнього звичаю. І хоч сином його в радгоспі пишаються, бо знають, що він льотчик неабиякий, сьогодні реактивний сокіл, а завтра, може, полетить на такі планети, де ні отар, ні степів не буде, проте батька й це не виводить з рівноваги, він стоїть і з суворістю жде належної синової шани, а перед ним його ґирлиґа з мідною, рясно розгравійованою брейцарою.

А коли вже син поздоровкається і промаху ніякого в етикеті не зробить, тоді вицвіла текуча блакить батькових очей враз наливається ніжністю.

— Не забув? — ставить він перед сином ґирлиґу, де на брейцарі викарбувана з дитинства знайома синові кудлата чабанська вівчарка. — 3 яких частин складається ґирлиґа, ану?

— Брак, барнак, брейцара і держак! — чітко відповідає син, і цим йому вже забезпечена симпатія старого на весь час відпустки.

Хто незнайомий глянув би збоку на них, аж неймовірним йому здалося б, що цей щуплявий, до чорноти сонцем чоловічок дав життя цьому білявому ставному юнакові, який виструнчившись стоїть перед ним. Син усміхається, розглядаючи батькові обладунки.

— Здорово, га? — звертається він до сержанта-водія, що теж, злегка усміхаючись, виглядає з кабіни газика.

Хто-хто, а син знає, що добра половина цих обладунків в звичайний час зосталася б лежати вдома, бо нічого зайвого чабан не візьме в таку спеку носити з собою по степу, а якщо вже він так спорядився, якщо вже оту мідну напівстерту брейцару начищено до блиску, то це ради зустрічі з сином, то це для того, щоб у таку врочисту мить батькові було чим погамувати його чабанське й старістю не притуплене честолюбство.

Стоять вони удвох коло отари в степу — один той, що все життя пішки ходить по землі, другий, що півжиття проводить у небі; один з ґирлиґою, жезлом пастуха, що засвідчує приналежність до найдавнішого фаху людського, а другий з емблемою у вигляді крил на кашкеті, хоча найпрудкіші крила вже не можуть зрівнятися з тими швидкостями, на яких він живе. Стоять, а біля них збилася жаркою купою отара, збилася густо, в щільник. Бруднувато-білі, вже острижені мериноси надсадно дихають, ховають голови від спеки у власну тінь, а за ними степ, і степ, і марево маревіє, — марево чи синява неба спустилася до землі, млисто розсіялась серед в.

Навіть того, чиє життя минає в небі, цей степ вражає своїм безмежжям, блиском, сліпучістю — сонце таке сліпуче тут світить, ніби ти опинився на якійсь уже іншій, ближчій до сонця планеті.

І все тут пахне. І хоч пахне не стільки якимись там особливими пахощами степового різнотрав’я, бо траву тут майже геть стирловано, одначе син таки каже істинну правду, що ніщо йому так не пахне, як цей степ, навіть коли він пахне гарячим лоєм отари, батьковим чабанським духом та відкритою навстіж сухою кошарою, яку зараз посилено дезинфікує сонце.

Одна з овець забентежилась, почала мекати в бік кошари, і льотчик, глянувши туди, помітив, як між кущами кураю стрибає щось схоже на зайченя. Стрибає невміло, натужно, стрибне і впаде, наче підстрелене, потім зводиться знов.

— Отож, кажуть, бог є, — загомонів батько. — А де ж він є? Хай ми прогрішили, а ягня? За що його він скалічив?

Жваво, майже підбігцем старий чабан кинувся до ягняти, взяв його на руки, приніс, поклав до вівці, і вона одразу заспокоїлась.

— Бач, як ноженята йому покрутило. Інші бігають, вибрикують, а цього щоразу треба підносити до матері, само не встигає за сакманом…

— Це ж чого воно таке?

— Таке вродилось, та ще й не одне: троє таких калічок в сьогорічному окоті… — Старий враз насупився, похмарнів. — А в Японії, я чув, дітей тридцять тисяч калічками народилось, це правда?