Антоними и синонимы до слив весела маленька

Антонiми весела-сумна,маленька-велика. синонiми весела-радiсна,маленькая коих льна.

Всі ми мріємо. Хтось більше, хтось менше. Хтось про звичайне, земне, а хтось про напівреальне, фантастичне. Хтось масштабно, а хтось потрохи. Але всім нам хочеться, щоб наші мрії збувались. Але не всі знають як це зробити. Тож що треба зробити для здійснення своєї мрії? Мрія – ціль – дія – результат. Отак схематично можна зобразити шлях до здійснення мрії. Ніби все чи так лише здається? Звичайно треба розуміти наскільки реальною є мрія. Ні, не треба думати, що мріяти про подорожі на інші планети абсурдно, адже так би ми жили сьогодні і без світла і автомобілів, бо це і (багато інших винаходів) з’явились саме завдяки мріям. Але ж не треба мріяти про те, щоб погладити динозавра – хоч й існують думки про машину часу, але ж поки цього ніхто не зробив (хоча не варто виключати й такої ймовірності). Визначившись наскільки реальною є мрія, варто зрозуміти скільки часу потрібно на її втілення. Якщо ви мрієте про шоколадний торт, то тут все півгодини для походу в магазин і ваша мрія здійснена. Або ж півдня для приготування торту і ви вже смакуєте своїм тортом. Ну добре, з другим варіантом не все так ноді треба дві-три спроби, щоб справді смакувати своїм тортом. От на це і треба звернути увагу. Час на втілення мрії і вміння його розрахувати – це один з ключів успіху мрії. Якщо ви хочете купити новий автомобіль популярної марки, то, звичайно, ви навряд зможете заробити на нього за місяць. Якщо “прорахуватись” з часом, то неможливість (а так здаватиметься, якщо ви не встигнете здійснити мрію за відведеней час) її здійснення буде для вас катастрофою. Якщо мрія масштабна, мається на увазі велика, яка потребує багато зусиль, то вона потребує і багато часу. Варто розуміти стину – час не головне, головне якість. Окрім реальності і розрахування часу мрії, які вже по суті перейшли у розряд цілей, потребують дій. Мріяти про вміння складати оригамі лежачи на ліжку це, звичайно, цікаво, але з цієї мрії нічого не буде, якщо не діяти. Треба встати з ліжка, записатись в гурток оригамі чи почати самостійно освоювати це мистецтво. Спочатку вам щось не вдаватиметься, щось буде йти не так. Але тут знову варто згадати про час – декілька спроб і все почне вдаватися. Головне – діяти, що буквально означає “втілювати свою мрію в життя”. Докладаючи зусиль, приділяючи часу і додаючи бажання цілком реально пройти шлях від абстрактної мрії до реального результату. Тому мрійте і дійте. Все вийде!

Ніщо мені так не пахне, як наш степ, — каже молодий Горпищенко, льотчик реактивної авіації, приїжджаючи до батька-чабана у відпустку.

І якось так випадає щоразу, що батька застає він не в хаті і не в кошарі, а в степу серед пасовища, де старий стоїть коло отари з ґирлиґою, в черевиках солдатських і в усіх своїх чабанських обладунках: пояс, а на поясі джермало, що дісталось йому у спадок ще від діда-чабана, і ріг баранячий з нафталіном — рани вівцям присипати, і пляшка суміші креоліну з дьогтем — теж для гоєння ран, і, звичайно ж, ножиці, щоб вівцям очі, бо, буває, Так позаростають, що й шпичаків не бачать, проколють очі об них.

Чабан Горпищенко собою незавидний, але в степу він якось далеко видний. Низькорослий, осадкуватий, прогартований вітрами, шкіра на ньому пропечена, як шкураток, а очі вже сиві од старості чи вицвіли від сонця та від неба, і самі вони мають барву вилинялого степового неба.

У всеозброєнні постає перед сином старий Горпищенко. Про таких чабанів кажуть, що він природний чабан, і хоч ростом його природа й не щедро дарувала, але тим вразливіший він, коли йдеться про його батьківську честь. З суворою гідністю і навіть настороженістю жде він, поки син, вставши з газика, підійде до нього, зірко стежить, чи син не зробить якогось промаху, чи не образить його чимось, не порушить давнього звичаю. І хоч сином його в радгоспі пишаються, бо знають, що він льотчик неабиякий, сьогодні реактивний сокіл, а завтра, може, полетить на такі планети, де ні отар, ні степів не буде, проте батька й це не виводить з рівноваги, він стоїть і з суворістю жде належної синової шани, а перед ним його ґирлиґа з мідною, рясно розгравійованою брейцарою.

А коли вже син поздоровкається і промаху ніякого в етикеті не зробить, тоді вицвіла текуча блакить батькових очей враз наливається ніжністю.

— Не забув? — ставить він перед сином ґирлиґу, де на брейцарі викарбувана з дитинства знайома синові кудлата чабанська вівчарка. — 3 яких частин складається ґирлиґа, ану?

— Брак, барнак, брейцара і держак! — чітко відповідає син, і цим йому вже забезпечена симпатія старого на весь час відпустки.

Хто незнайомий глянув би збоку на них, аж неймовірним йому здалося б, що цей щуплявий, до чорноти сонцем чоловічок дав життя цьому білявому ставному юнакові, який виструнчившись стоїть перед ним. Син усміхається, розглядаючи батькові обладунки.

— Здорово, га? — звертається він до сержанта-водія, що теж, злегка усміхаючись, виглядає з кабіни газика.

Хто-хто, а син знає, що добра половина цих обладунків в звичайний час зосталася б лежати вдома, бо нічого зайвого чабан не візьме в таку спеку носити з собою по степу, а якщо вже він так спорядився, якщо вже оту мідну напівстерту брейцару начищено до блиску, то це ради зустрічі з сином, то це для того, щоб у таку врочисту мить батькові було чим погамувати його чабанське й старістю не притуплене честолюбство.

Стоять вони удвох коло отари в степу — один той, що все життя пішки ходить по землі, другий, що півжиття проводить у небі; один з ґирлиґою, жезлом пастуха, що засвідчує приналежність до найдавнішого фаху людського, а другий з емблемою у вигляді крил на кашкеті, хоча найпрудкіші крила вже не можуть зрівнятися з тими швидкостями, на яких він живе. Стоять, а біля них збилася жаркою купою отара, збилася густо, в щільник. Бруднувато-білі, вже острижені мериноси надсадно дихають, ховають голови від спеки у власну тінь, а за ними степ, і степ, і марево маревіє, — марево чи синява неба спустилася до землі, млисто розсіялась серед в.

Навіть того, чиє життя минає в небі, цей степ вражає своїм безмежжям, блиском, сліпучістю — сонце таке сліпуче тут світить, ніби ти опинився на якійсь уже іншій, ближчій до сонця планеті.

І все тут пахне. І хоч пахне не стільки якимись там особливими пахощами степового різнотрав’я, бо траву тут майже геть стирловано, одначе син таки каже істинну правду, що ніщо йому так не пахне, як цей степ, навіть коли він пахне гарячим лоєм отари, батьковим чабанським духом та відкритою навстіж сухою кошарою, яку зараз посилено дезинфікує сонце.

Одна з овець забентежилась, почала мекати в бік кошари, і льотчик, глянувши туди, помітив, як між кущами кураю стрибає щось схоже на зайченя. Стрибає невміло, натужно, стрибне і впаде, наче підстрелене, потім зводиться знов.

— Отож, кажуть, бог є, — загомонів батько. — А де ж він є? Хай ми прогрішили, а ягня? За що його він скалічив?

Жваво, майже підбігцем старий чабан кинувся до ягняти, взяв його на руки, приніс, поклав до вівці, і вона одразу заспокоїлась.

— Бач, як ноженята йому покрутило. Інші бігають, вибрикують, а цього щоразу треба підносити до матері, само не встигає за сакманом…

— Це ж чого воно таке?

— Таке вродилось, та ще й не одне: троє таких калічок в сьогорічному окоті… — Старий враз насупився, похмарнів. — А в Японії, я чув, дітей тридцять тисяч калічками народилось, це правда?