Твiр-роздум на тему "чи маэ бути добро з кулаками? " 10-12 речень. дужее надо

Вмене дві відповіді як в якій ситуаціі

Мати тереза-католицька черниця, засновниця доброчинних місій, лауреат нобелівської премії миру за 1979 рік. впродовж понад сорока років злиденним, хворим і сиротам у місті колката в індії. її подвиги мене надихають, я вважаю, що людство стало трішки кращим, трішки добрішим від її діяння. а почалося все з 10 серпня 1946 року, подорожуючи під час відпустки до монастиря лорето в дарджілінгу, черниця тереза відчула те, що вона охарактеризувала призванням у призванні: «я повинна піти з монастиря й бідним, живучи їхнім життям. це було веління. не скоритися йому означало б зраду віри». вона розпочала працювати серед бідних у 1948 році, замінивши чернечий одяг монастиря лорето на просту бавовняну чіру з блакитним обрамленням. спочатку вона заснувала школу в мотіджгілі, а незабаром почала піклуватися про голодних і зневірених. дуже швидко її зусилля стали відомими індійській владі. прем'єр міністр висловив їй свою подяку. на цьому їі діяння не завершилися, 7 жовтня 1950 року тереза отримала дозвіл ватикану заснувати конгрегацію, яка незабаром перетвориться в доброчинні місії, вона буде всім людям що потребуватимуть . в 1952 році мати тереза відкрила перший притулок для людей при смерті у приміщенні, яке їй надало місто калькутта. за індійської влади вона перетворила покинутий індуїстський храм в калігатський притулок для помираючих, де бідним надається безкоштовний догляд перед смертю. звичайно це ще не вся її доброчинність, а її зазначу було дуже багато. я дуже поважаю таких людей і вірю що їх стане значно більше ніж є наразі.

А.

Объяснение:

оговорити з ним. А раптом з'ясується, що вони шукатимуть саме той катер. Чи, може, й не той. Може, там було кілька десантів. І загинуло кілька катерів.

— Кілька десантів, кілька катерів?— знервовано замахав руками Ромко.— Ні, так не буває.

— Ну, це вже я так кажу... Від себе,— знітився я.— Одначе батько справді хоче поговорити з Климом Васильовичем. І запросити його до себе на секцію. Треба будь-що дізнатися, де живе наш Старий Штурман.

Через кілька хвилин ми вже були на вулиці. Сонце все ще пекло немилосердно, і квартал наш ніби вимер. Старий, "списаний" з якогось корабля, пес Тайфун, що завжди вигрівався біля Ромчиного під'їзду, тепер заліз під грибок ігрового дитячого майданчика і лежав на спині, лінькувато підібгавши лапи. Пробігаючи повз нього, ми покликали: "Тайфун, Тайфун!..", проте пес навіть вухом не повів.

— Егей, куди це ви знову біжите?!—гукнула нам услід Дінка, що стояла з якоюсь дівчинкою біля крайнього будинку.

— Дітям до шістнадцяти!—відповів я. І, для переконливості, показав язика.

Дінка скорчила кумедну мармизку, похитала головою і сказала:

— Все одно розповіси! Нікуди ти не дінешся! Хі-хі, хо-хо!

— Не зв'язуйся з дівчатами,— буркнув Ромко.— Не до них тепер. Он яка історія закручується. Шерлок Холмс позаздрив би.

— Хіба я зв'язуюсь?! Вона ж сама... Я ж знаю, що Дінці тільки розкажи щось — вона будь-яку операцію провалить.

— Отож бо й воно...

17

Ще здалеку ми побачили, що в затінку шовковиці дрімає той самий вахтер, з яким розмовляв Старий Штурман, проводячи мене до Флотилії юних моряків. Я навіть запам'ятав, що звуть його Петровичем. Сьогодні він не чергував. Мабуть, хотів вийти на човні в море. Ну, думаю, це вже вдача. Хто-хто, а Петрович повинен знати, де живе Клим Васильович.

— Добридень, Петровичу,— привітався я.

— А, це ти, юнго! Здоров, якщо не жартуєш. Чого це ви так пізненько навідуєтесь, морячки? Всі давно порозходилися. Та й ніби ж неділя сьогодні...

— Нам треба дізнатись, де живе Клим Васильович Волян.— Подав голос Ромко, що тримався трохи позаду мене.

— Навіщо це вам?

— У дуже терміновій справі. Ви ж, напевне, знаєте його адресу.

— Ні. Сто років знайомі, але в гості один до одного чомусь не навідувалися. Знаю лише, що живе він на вулиці Корабельній. Та й чого вам допитувати мене? Сам штурман ще тут. Он його машина. Біля яхти.

Тільки тепер ми помітили, що неподалік яхти стоять рожеві "Жигулі", дуже схожі на ті, в яких ми подорожували до Ройлянки.

— Ви мене розшукуєте?— поцікавився Старий Штурман, виходячи на палубу яхти. Мабуть, помітив нас із рубки, в ілюмінатор.

— Вас. Дуже важлива справа.

— На морі всі важливі справи залагоджуються значно швидше, ніж на землі,— відповів Старий Штурман.— Піднімайтеся, капітани, на борт.

Коли я переповів нашу розмову з батьком, Клим Васильович довго мовчав, потім зітхнув і погладив мене по голові.

— Дякую, капітане, що приніс цю звістку. Сумніву нема, вони розшукують катер, на якому висаджувався наш загін. А що — давно час згадати і про нього. Здається, уже всі кораблі підняли. Документи, прибори давно лежать у музеях. А наш фронтовичок — досі на дні. Несправедливо. Навіть образливо. Перекажи батькові, що завтра вранці я зазирну до вас. Скажи, якщо він не проти, нехай включать Старого Штурмана до своєї групи. Під воду я вже спускатися не наважусь. А район, де бронекатер мав чекати нас,— знаю. Може, хоч порадою до . Це мій обов'язок перед усіма: екіпажем, десантом, дітьми загиблих.