Твір-мініатюра на тему чому я йду до церкви. !

Чому я йду до церкви? у кожного на це питання э власна вiдповiдь. хтось замолюэ грiхи, хтось благаэ у бога про здоров"я рiдним, а в когось особиста цiль. я вiдношусь до другого варiанту. щонедiлi я разом з бабусею або мамою я ходжу до церкви, ставлю свiчку за своiх рiдних. я молюсь аби до мого села не дiйшла вiйна, молюсь аби нашi солдати верталися живими i здоровими. я вважаю, бог чуэ мене i менi, нашiй краiнi.

Край села, біля стежки стоїть самотня закинута криниця. всякий подорожній не може пройти повз неї. всіх вона напоїть досхочу. вода в ній чиста та прозора. на смак як мед. існує давня легенда про неї. колись давно забрали в матері єдиного сина в соладати. довго мати тужила за сином, а потім пішла його виглядати. довго вона стояла нерухомо і чекала на нього. так вона і застигла нерухома на місці і перетворилася на стару криницю. з тих пір і вона завжди вислухає всі туги подорожнього, втомить спрагу.

  в тобі мудрість віків, і пам’ять тисячоліть, і зойк матерів у годину лиху, і переможний гук лицарів у днину побідну, і пісня серця дівочого в коханні своїм і крик новонародженого; в тобі мово, неосяжна душа народу – його щирість і щедрість, радощі й печалі, його труд, і піт, і кров, і сміх, і безсмертя його. арфо серця мого! люблю зажуру пісень твоїх, і невмирущий оптимізм гумору твого, і музику слів твоїх. скарбе мій єдиний, без тебе я перекотиполе, що його вітер несе у сіру безвість, у млу небуття. твердине моя, і захисток, і гордість, і розрадо в годину смутку. люблю тебе і в гніві, коли ти клекочеш, як вулкан, і гримиш громами на ворогів, і вбити можеш словом єдиним, як блискавкою. люблю і твою ніжність, ласкавість, лагідність, коли ти одним-однісіньким словом зігріваєш, мов сонце, і підносиш над хмари та між зорі, і повертаєш до діяння, до життя, наснаго моя і мудрий вічний вчителю мій!