Діалог дискусійного характеру, повязаний із життєвим досвідом

Нэ бачу бачиш бачиш? дякую

Як дитина відчуває себе серед людей-однолітків? Цікаве питання, точної відповіді на яке не знайти. Все залежить від певної дитини, її характеру, поведінки в суспільстві та наявності зв'язку з однолітками. Деякі, досить сором'язливі чи просто замкнені у собі діти, дуже важко переживають спілкування з однолітками чи навіть з людьми у цілому. Їм важко знайти спільну тему для розмов, відчувають невпевненість і дискомфорт в присутності інших, багато часу проводять насамоті чи займаючись улюбленою справою. Такі люди неговіркі. А деякі навпаки не можуть жити без суспільної уваги, без галасних балачок та компаній друзів. Вони активні в бесіді, жартують чи просто яскраво виражають власну думку. Такі люди люблять бути серед однолітків і ведуть себе разом з ними впевнено и спокійно, не думаючи про свої наступні слова і реакцію збоку співрозмовників на них.
Отже, на мою думку, це питання не має однозначної відповіді, бо відповідь є для кожної особи унікальною.

Живучи далеко від свого батька, я сумую за ним, за його затишним, але маленьким будиночком біля річки. Коли я приїжджаю до нього, ми постійно виходимо до річки. Підходимо до мосту і сидимо під зеленої вербою в тіні. Завжди дивуюся мудрості цієї людини. Яка би проблема у мене не була, він завжди знає, що мені порадити. Мій батько - мій найкращий друг і порадник.

Зовсім недавно я зіткнувся з втішними і підлими людьми, які підставили мене на роботі. Мені хотілося довести їм, що це неправильно, і навіть змінити їх. Але мій батько, вислухавши мене посміявся і задумливо сказав: "Синку, не можна приклеїти до гусениці крила і змусити її літати, як метелик. Вона повинна зміниться сама"

Кожен раз в словах батька я відкриваю нові істини і починаю по-іншому ставиться до людей. Але головна його порада сама проста і розумна:" Головне - залишатися людиною"