Діалог на тему "творіть добро". будь ласочка. на кону 99 і!

Я йшов по вулиці.Був похмурий осінній день, на асфальті розляглося мокре, опалення листя. Я сів на лаву і почав думати про щось своє, бо навіть не помітив, як до мене підсіла мила дівчина, схвильована чимось дуже радісним. Неочікувано вона звернулася до мене: - Привіт! Я не хотів їй нічого відповідати, але щоб вона не образилася все ж привітався. - Чудовий день! Чи не правда?- продовжувала незнакомка. -Я так не думаю, -все також похмуро відповідав я. -Знаєш, сьогодні я до старенький бабусі перейти дорогу, а розгубленому чоловікові зібрати впалі на землю папери, а молодій мамочці потримати дитину, поки вона ловила, злетівший з її голови, капелюх. -Чого ти так радієш? Вони ж нічим тобі не відплатили. Твоя до вона ж чогось коштує? -Мені не потрібно нічиїх грошей за свої добрі справи.Вони відплатили мені своєю посмішкою, в їх очах блищала радість, вони були мені вдячні. Цього досить.Ти також можеш робити добрі справи! -Але навіщо?-з якимось здивуванням відповів я. -Ти отримаєш ні з чим не зрівняну радість, допомагаючи іншим. Бачачи, як радіють люди виникає відчуття, що ти потрібен.І не потрібно бути супергероєм, не потрібно рятувати принцесу від лап дракона. Добрі справи можуть бути маленькими, але значимими для інших.-Вона говорила це мені від усього сердця, що аж сльози заблищали на її очах. Вона пішла і побажала мені успіху.Її слова були настільки щирими, що змусили мене поміркувати над ними. Я пішов з парку з думкою, що пора вже і мені робити добрі справи.Може, тоді і я буду такий щасливий як та мила дівчина.

Прийшла справжня зима — з морозами, снігом, хуртовиною. Люто завиваючи по околицях, шаленіє хуртовина.

Але негода не може триматися вічно. Нарешті, вітер заспокоївся, і ліс стоїть в задумливому заціпенінні, втихомирений і умиротворений. У такий час добре неспішно прогулюватися засніженими лісовими доріжками й милуватися сліпучим блиском срібла, яким вкриті гілки дерев. Краса навколо — невимовна! Дихається легко і свіжо.

Споглядання чудового зимового пейзажу дарує відчуття бадьорості й повноти життя. На душі з’являється відчуття свята, яким з нами щедро ділиться матінка-природа.

Я вважаю, що вчинок може зробити людину безсмертною.
Звичайно, тіло не може жити вічно, це доведено наукою. Проте в кожного з нас є частинка вічного –  душа. Мабуть все найкраще в людині зібрано в цій матерії. Кажуть, що душа є вічною.
На мою думку, нам дається життя для того, щоб ми прожили його якнайкраще. Не в кількісному чи якісному значенні, адже гроші, стан у суспільстві, розкіш – не показники щастя.  Одним із моїх життєвих принципів – прожити так, щоб потім мене згадували інші люди, не обов’язково друзі, родичі, або знайомі. Існує притча про чоловіка, який мав довге і красиве життя. Але після повернення на батьківщину земляки не могли його згадати. Єдиним спогадом, який пов’язаний із селом залишився відбиток дитячої ноги на бетоні, зроблений чоловіком.
Не варто здійснювати подвиги заради майбутньої слави. Люди не люблять корисливих. Варто бути ближче до суспільства. Нещодавно на уроках української мови я читала розповідь про Святу Терезу. Мене щиро вразило її бажання допомагати знедоленим,  простота і душевна смиренність. Це була людина з чистим  серцем. Саме тому суспільство і досі пам’ятає її. Я вважаю, що людям варто намагатись бути такими ж добрими як Матір Тереза.
Звичайно, не буває ідеальних особистостей. Та й не варто ціле життя змушувати себе робити щось не за власним бажанням. Достатньо лише одного вчинку. Сучасний світ настільки динамічний, що неможливо  уникнути небезпеки. Останнім часом все частіше стаються катаклізми, непередбачувані ситуації. Дуже часто можна почути про людей, які жертвують своїм життям заради інших. Наприклад, звичайний перехожий врятував дітей, коли виніс їх із хати, яка горіла. Їх імена не завжди пам’ятають, їм не надають нагород і титулів, зате про таких кажуть, що вони – герої. Людське визнання – ось найкраща похвала! Героїв пам’ятають, про них пишуть книги, їх закарбовують в історію. Іноді один вчинок може змінити життя народу, «розвернути планету на 180 градусів».
Дуже часто родичів померлого заспокоюють такими словами: «Він не помер, бо досі залишився в наших серцях». Це означає, що людина житиме в наших серцях стільки часу, скільки про неї пам’ятають інші. Саме тому я хочу прожити своє життя так, щоб інші могли сказати: «Вона змінила наше життя на краще. Оце була людина!»