Твiр на тему: "традицii мого народу".

не одноразово доводилося чути про різноманітність звичаїв і традицій українського народу які використовувался під час проведення багатьох свят.як ось на вечір івана купала наш народ вірив що той хто знайде квітку папороті матиме удачу протягом усього життя. дівчата плели вінки   пускали на воду і вірили якщо вінок попливе уздовж води то дівчина скоро вийде заміж а якщо пристане до берега то їй ще слід почекати.юнаки з дівчатами через вогнище бажаючи так вигнати із себе злиз духів та очистити свою душу.а на свят вечір 6 січня українці готували 12 страв та накривали на стіл.цього дня вони заводили весь скот до будинку і залишали його тут на ніч.посідавши за стіл всі чекали коли зійде перша зірка і лише тоді починали їсти.на різдво діти та молодь ходили колядувати з будинку в будинок з вертепом прославляючи народження ісуса христа.ось такі традиції мого народу.

першу осінній ліс жовтогарячий та золотий. згодом потемніле листя повільно опускається додолу в останньому кружлянні. дерева міцно засинають в очікуванні весни. тепер вони нагадують примарних казкових сторожів лісовика. не заглядає у хащі яскравий сонячний промінчик. тому в лісі часті тривожні сутінки. і стоїть тиша. чути тільки як завиває осінній вітер. іноді промайне пухнастий хвіст працьовитої білки. проповзе між опалим листям їжачок. до них відізветься тиха розмова пташок.  

  але в пізньому осінньому лісі є своя чарівність. після дощу серед опалого листя раз у раз піднімають свої шапки численні гриби. великий грибний острів – це осінній ліс.

ерік севарейд, американський журналіст

наступного дня після перемоги джамали в конкурсі євробачення я розмовляв із представницею однієї з європейських країн. вона була схожа на стривоженого птаха: україна виграла в росії, та ще й у такому драматичному фіналі, та ще й із такою “політичною” піснею, — що ж тепер буде, чи не надто далеко зайшла європа у своїй підтримці україни? тоді мені подумалося: щось не те зі сміливістю на нашому континенті.  

перемога україни в нинішній війні — це не той сценарій, який живе в головах багатьох європейців. наша битва добра і зла видається їм внутрішньою українською трагедією. так зрозуміліше. так зручніше. так комфортніше. ілюзія “громадянської війни” передбачає з боку європи посередництво й миротворчість. правда про зовнішню агресію означає, що європейські реалії треба докорінно переосмислювати. правда ставить європу в центр цієї війни. ілюзія ставить її над війною. чи слід дивуватися, що багато хто “обманываться рад”

багато європейців уже давно здалися б на нашому місці. і річ тут не в ядерній потузі росії. і не в російському сп’янінні від сили. і навіть не в тому, що політична європа поступово перетворюється на якусь подобу супермаркету, по якому неквапливо йде “газпром” і кладе собі до кошика одного впливового політика за іншим. усі ці чинники важливі, проте насправді віддзеркалюють щось більше — “дух часу”, який примушує європу сумніватися в собі.

історія — найбільший містифікатор і водночас викривач. джордано бруно і джузеппе каліостро в одній особі. вона піднімає покоління на барикади, а потім сміється їм же в очі. на руїнах великої війни та берлінської стіни вона створила “єдину європу”, одне з найбільших творінь людської цивілізації, нарівні з епохою відродження чи епохою просвітництва, — і тут-таки впродовж життя того самого покоління поставила його на край прірви. “дух часу”, який ще 25 і навіть 10 років тому прагнув до більшої свободи і демократії, раптом потік, наче годинник на картині сальвадора далі. гаслом дня став “прагматизм” — гарне слово, за яким ховається принцип “свобода і демократія для нас, а для вас — уже як вийде”.

навряд чи хтось скаже про це відкрито, але інтереси європейців націлені зараз на встановлення нового з росією. це як мінімум. а як максимум — на вихід на велетенський російський ринок, якому не перешкоджатимуть ні путінські війни, ні порушення прав людини. до 2014 р. усе до цього і йшло. з одного боку, красиво округлявся європейський союз, а з іншого — оформлявся, умовно кажучи, біляпутінський “ мир” — спільнота країн, у яких свобода й демократія — це не потреба за замовчуванням, а розкіш за перевагою. як сказав би остап бендер, “квазі уна фантазія”.

економічні перспективи були захопливі. проект “єдина європа” мав влитися у євразійський ланцюжок єс—росія—китай. уже будувалися плани єдиної євразійської залізниці на основі транссибірської магістралі. вже прокреслювалася на карті автомобільна траса західна європа — західний китай. уже були зароблені немислимі гроші на олімпіаді в сочі. уже виріс навколо корупційного російського, українського та іншого пострадянського капіталу розлогий ліс тіньових і тому особливо прибуткових фінансових послуг на заході. “ мир” мав стати новим простором росту для європи. європа мала стати джерелом сучасних технологій та інвестицій для “ мира”.

і тут грянув 2014-й. усе посипалося. україна відмовилася бути частиною російського простору. росія перестала прикидатися європою. у європі пролягла тріщина — спочатку тонка, як волосинка з путінської лисини, та потім дедалі ширша й глибша. ідеали затріщали під тиском егоїстичних інтересів. європейська впевненість у завтрашньому дні захиталася в потоці сирійських, лівійських, іракських, афганських (але тільки не українських! ) біженців. лампочка згасла. настали темні часи.

для росії ми стали на шляху відновлення її імперського статусу. для багатьох у європі ми стали на шляху їхнього фантастичного збагачення. чи треба пояснювати, чому ми є предметом лютої ненависті для одних і нарочитого нерозуміння — для інших? не те щоб україну легко було розуміти, — ми й самі часто не розуміємо своєї батьківщини. однак та обставина, що у 2013—14 рр. люди вийшли на майдан з тими самими помислами, з якими східні німці молотили свою стіну 1989-го, мала б сприйматися з розумінням. на жаль, далеко не завжди вона з ним сприймається.

“в україні триває становлення єдиної європи, це ж очевидно! ” — кажемо ми собі. на жаль, очевидно для нас, але не для них. почасти це можна пояснити нашими одвічними прогрішеннями на кшталт корупції чи хронічної безвідповідальності політичного класу. та все-таки корінь проблеми — в іншому. нам об’єктивно важче, ніж було їм. східні німці гребли за течією, ми ж гребемо проти. вони розбивали стіну, яка й так руйнувалася. ми ж “лупаємо скалу”, яка міцніє. час мостів, на жаль, завмер. повертається (принаймні на найближчу досяжну перспективу) час стін.

на вот