Ознаки до слів доля, воля, кубок, військо

Тяжка, щаслива - доля
сильна - воля
наш, омріяний, бажаний - кубок
мужнє, запорізьке, вольове, хоробре - військо

Творчість Василя Стефаника завжди сприймалася читачем як вираз трагічної долі галицького селянства. Та в новелах цього письменника є не тільки картини розпачу і горя. Його новели містять глибоку думку про вічне — життя і смерть, добро і зло. Для чого живе людина на цьому світі? По-різному відповідають на це питання його герої, та й не ставлять такого запитання іноді зовсім. А так життя складається, що одного разу доводиться замислитися, що головне у житті.

Усе життя працював на землі Іван Дідух. Працював тяжко. "Вік свій збув на тім горбі", — говорить автор про його працю на незручному клаптику землі — на горбі, що дістався йому у спадок від батька. Без гучних слів заходився він возити землю на той піщаний горб, щоб родила земля, щоб ростити дітей, щоб жити своєю працею. Так жили його батьки і діди. Так здається правильним для нього. Не раз проклинав він тягар тієї роботи, крекчучи від натуги, коли навіть коня жалів, а на собі вносив на горб перегній. Переломило його на тому горбі навпіл, так і ходив зігнувшись. І все ж, коли настав час прощатися йому з тією землею, плакав за нею.

Виявилося, що це все, таке знайоме і буденне,— найдорожче, що в нього є. Бо це Батьківщина. "Банно ми за найменшов кришков у селі, за найменшов дитинов, але за тим горбом таки ніколи не перебаную..." Виявляється, що тримав його у цьому житті оцей зв'язок із рідною землею, який і увічнив Іван, поставивши на піщаному горбі кам'яний хрест.

Іванові хочеться "віпрощатися" перед людьми, бо для нього саме вони були мірою моральності, цінності його життя. Він завжди поважав людей, і вони відповідали йому такою ж повагою. Про це говорять йому, прощаючись. Усе життя його минуло тут, між цими людьми, отож, як шлюб із дружиною колись тут перед ними брав, так і нині прощається, немов перед смертю. Людина не може бути сама. Про це ж міркує герой новели "Сини" Максим. Самотність його страшна, гнітюча. Він бореться з нею працею. До пізньої ночі працює в полі, аби не вертатися до спорожнілої хати: сини загинули, дружина не витримала розлуки з дітьми. Втрата сім'ї виявляє для Максима життєві пріоритети. Він жив, як і Дідух, усе життя працюючи коло землі. Вважав, що живе правильно, й цього досить для щастя. А сім'я завжди буде з ним. Виявилося, що для людини необхідно знати ще й те, що залишиться на землі після неї. З відчаєм звертається до Бога, аби дав йому на старість знати, що десь на землі залишився слід від його синів. Може, є на світі дівчина, що кохала когось із них. Не важливо для нього, як про це скажуть, люди, бо головне — життя. Життя однієї людини дає життя іншій, корінить у собі життя і щастя для іншої людини. Велич і цінність цих зв'язків зрозумів душею Максим у своїй самотності.

Дивіться такожРеферати про життя та творчість Василя СтефаникаКого з письменників можна назвати учнями В. Стефаника? (та інші запитання)Біографія Василя Стефаника

Отже, розповідаючи про своїх героїв, Стефаник підводить читача до думки про вічність і незнищенність життя, про любов як основу буття людини, про щастя бути людиною серед людей на своїй рідній землі.

Для мене Тарас Шевченко також справжній виразник українського народного духу. Ще школярем в далекі семидесяті я збагнув це. Якщо це збагнув школяр-відмінник, то що вже говорити про ідейно підкованих комуністичних функціонерів з дипломами від вищих партійних шкіл! Звісно, що такого масштабу поета навпряму заборонити чи замовчувати було неможливо - пам'ять народу навпрочуд дивовижна штука. Тому вони пішли трохи іншим шляхом - дозволили його твори, але, звісно, не всі. А до дозволених понаписували таких коментарів чи рецензій, що середньостатистичному читачеві годі було вловити справжню суть того чи іншого шевченківського слова. 
Наближаються дні шанування Т.Шевченка. Звісно, це відзначатимуть всі справжні патріоти України. Вітаю всіх, хто буде це робити від щирого серця. На мою думку, участь в цих заходах людей, для яких справжні інтереси українсьої нації нічого не варті, а то й діаметрально протилежні, буде повним нонсенсом. Нехай вони вже краще святкують своїх Джуґашвілі, Ульянава, Нікалая, Єкатєріну, Пєтра, Івана Ґрознава та інших своїх справжніх. Хоч в цьому хай будуть чесними перед своїм сумлінням. 
Микола Стратілат - народний художник України, а не якийсь невідомий початківець, її гордість. Негоже державі так відноситися до своїх знаменитих людей. Те, що державою керують особи, які навіть не варті не те щоб порівнювати з такими митцями, а й навіть заїкатися про це, й обумовило такий ганебний стан, де справжні митці не мають повноцінних умов для своєї творчості, а в багатьох випадках й навіть елементарних умов для життя.