Скажеш так чи надішлеш поштою - я від того нічим не змінюся. я людині нічого не коштую, але високо нею цінюся

Відповідь на цю загадку- ввічливість.

Часом ми недооцінюємо значення фотографій, що зберігаються в нашому будинку, забуваючи, що вони - пам'ять про минуле, розповідь про день сьогоднішній. адже фотографії фіксують різноманітні події, особи, пейзажі, тобто по-своєму пишуть літопис нашої епохи, створюють сімейну хроніку.                     раніше сімейна фотографія була ритуалом, що об'єднувала родичів, була приводом зустрітися з тими членами сім'ї, з якими в повсякденному житті майже втрачено зв'язок. процес знімання перетворювався на свято.                     якщо дитина росте в будинку, де розвішені знімки бабусь і дідусів, в будинку, де перегляд сімейного альбому - добра традиція, він з самого раннього віку відчуває себе частиною чогось більшого, ніж він сам. отже, дитина повинна знати, ким були його предки, звідки відбулася його прізвище, розуміти, що його життя - не чистий аркуш, але нова сторінка в товстій літописній книзі цілого роду.                       як би нам не були дорогі сімейні альбоми, потрібно визнати: сьогодні технічний прогрес максимально знецінив фотографію. здавалося б, навіщо потрібні сімейні фотографії, якщо найвдаліші кадри можна викладати в віртуальні альбоми в соцмережах. дуже зручно, бо мобільний телефон завжди поруч. деякі люди не випускають телефон з рук, сприймають усе навколо виключно крізь об’єктив фотокамери. вони вже не приховують, що ритуал не має особливого сенсу, однак вони вже звикли щодня його виконувати.                       багато людей, щоб зробити селфі, до бездумних вчинків: підіймаються вагони потягів, на дахи висотних будинків. але, на жаль, загалом такі вчинки закінчуються трагічно. я вважаю, гра в селфі може перетворитися на гру між життям і смертю, в якій поєднується страх і задоволення.                         на мій погляд, селфі все ж таки не зможуть замінити родинні фотографії. родинне фото – це історія минулих поколінь, один з найефективніших інструментів підтримки та зміцнення сім'ї.

Маленька крапелька величної держави - 
                        моє село, багато є таких! 
                        Зазнало лиха, бідувань і слави 
                        Воно живе і вічно буде жить!

Я народилася в невеличкому селі, розкинутому посеред полів та лісків, мальовничого краю хліборобів, фермерів та взагалі надзвичайно добрих, працьовитих людей. Зветься воно Великі Чорнокінці. Моє село надзвичайно гарне, незважаючи на пору року та погоду. Ще з давніх часів весною та літом воно потопає у зелені та квітах ніжний аромат яких чути скрізь, восени, коли діти йдуть до школи, дерева трепетно встеляють стежки м’яким листям, а зимою – білий сніг притрушую кожну оселю, кожний кущик. Колись люди вміли цінувати цю неймовірну красу.

        З кожним роком люди стають все більше і більше байдужими до довкілля, перестають милуватися красою навколишнього світу. Чомусь дедалі частіше дозволяють собі викинути сміття на вулиці чи залишити неприбрану галявину після пікніка. Часом прогулюючись лісом чи місцевим садком мені на очі накочуються сльози. Я не можу зрозуміти, як можна забруднювати місцевість, що нас оточує, як можна руйнувати те, що роками плекали наші предки. Купи паперового сміття, пластик, поліетиленові пакети, пляшки від газованих напоїв, папірчики від цукерок та інших продуктів, побутові відходи, та багато іншого – це все можна побачити у нашому селі.

        Часто можемо почути вислів: «Природа – наш дім». А як безглуздо ми поводимося. Ми псуємо природу, як можемо. А якщо остання наш дім, то ми виходить нищимо наше житло. Безглуздо, правда?

        Я щиро сподіваються, що після цього тижня, тижня біології та екології, кожен змінить (в кращу сторону) своє ставлення до навколишнього світу. І через кілька років, коли хтось буде проходити цими вулицями побачить зовсім іншу картину. В моїй уяві вона постає такою: невеликі, охайно прибрані, обгороджені будиночки довкола яких цвітуть різноманітні квіти, вздовж вулиць ростуть дерева і звідусіль долинають співи птахів. Біля будинків стоять лавочки на яких сидять і про щось теревенять привітні сусіди. В центрі є кілька невеличких магазинів та будинок культури. В останньому час від часу проводяться цікаві та заходи на яких завжди багато слухачів. Навпроти пам’ятник Героям Другої Світової війни (про них ми не маємо права забути, адже вони пожертвували життям задля нашого спокою) довкола чисто та охайно, лише спереду цвітуть квіти. Неподалік пам’ятники Івану Франку й Тарасу Шевченку також прибрані та заквітчані. Ідучи вперед перед нами постає парк з гарно вкладеною доріжкою та лавочками, на яких можна посидіти та помилуватись довкіллям. Зовсім поруч розкинувся ставок в який впадає річка Нічлава. Він чистий та повний риби. Діти граються біля води, дорослі ловлять рибу. А ось біля верби плавають лебеді за якими хочеться дивитись і дивитись. Ідучи старим садом переді мною відкривається  новий, ще зовсім молодий, який посадили всього кілька років назад. Далі поступово заходжу в ліс, де така приємна прохолода та лісове повітря. Як же  довкола красиво та головне чисто. Ніде не видно того сміття та безладу, що панував тут ще так недавно.

        На жаль, поки, що це лише мої мрії. Та сподіваюсь, що невдовзі вони стануть реальність. Адже, все в наших руках і маємо право все змінити!