Синоными до слыв тендытний, благолатний крижаний

Тендітний - тонкий , делікатний , витонченений, досконалий.
Благодатний - великодушний , шляхетний.
Крижаний - льодовий , льодистий, льодовитий.
Подарувати словник української мови? 
Хоча б писав правильно!

Ся-га-ють - 3 склади: 1 склад - відкритий, ненаголошшений, 2 склад - відкр., наголош., 3 склад - закр., ненаголош.
[с'] - приголосний, глухий, м"який
[а] - голосний, ненаголош.
[г] - пригол., дзвінкий, твердий
[а] - гол., наголош.
[й] - пригол. сонорний, м"який
[у] - гол., ненаголош.
[т'] - пригол., глухий, м"який
7 букв, 7 звуків.

За-по-рож-ців - 4 склади: 1 склад - відкр., ненаголош., 2 склад - відкр., ненаголош., 3 склад - закр., наголош., 4 склад - закр., ненаголош.
[з] - пригол., дзв., твердий
[а] - гол., ненаголош.
[п] - пригол., глухий, твердий
[о] - гол., ненаголош.
[р] - пригол., сонорний, твердий
[о] - гол., наголош.
[з'] - пригол., дзв., м"який
[ц'] - пригол., глухий, м"який
[і] - гол., ненаголош.
[в] - пригол., сонорний, твердий
10 букв, 10 звуків.

Наша мовна традиція сягає далеких, докняжих часів, а в період держави Київської Русі наше слово сягнуло державного творення: було відкрите не лише для близьких сусідів, а й для найвіддаленіших земель, збагачувалося іншими мовами й збагачувало їх. Його розвитку не могли зашкодити чвари й уособиці, феодальна роздробленість і навіть багатовікове монголо-татарське іго. Гідно подиву, що його не стяла шабля, що його не затоптали в болото кінські копита, що воно не розвіялося у вихорі навальних орд, а залишилося сіллю землі й народу. 

Горіли хроніки, храми і святі книги, а слово вийшло з вогню, як заповіт. Гнане, принижене й занапащене, воно ніколи не відчувало себе як у полоні-безвиході. Воно начеб чекало великої пори. І вона прийшла: велика пора формування нації — XVI і XVII ст. 

Все прийшло у досі нечуваний і небачений рух — повстала освіта, ширилася наука, збагачувалася культура. Народні братства творили, як на тепер, єдиний національний фронт. Слово пізнало еллінську й римську філософію й поетику, систему Коперника; воно стало демократичним і непоборним, як республіка Запорізька Січ, і прекрасне, як козацьке бароко. Цілком природно, що вияв його сили — національної самосвідомості — збігається з вибухом визвольних змагань за національну й соціальну справедливість і свободу. 

Такий безсторонній очевидець, як знаний історик і мандрівник сирієць Павло Алеппський, ще зустрічався з Богданом Хмельницьким, стверджує: освіченість серед «козацького народу» — буденне явище. Він занотував: «Не лише всі козаки, але більшість їх дружин і дочок уміють читати…» 

Виникають друкарні, видаються не лише духовні твори, а й навчальні посібники, наукові трактати, суто літературні й публіцистичні твори. Друкарні існують у Києві, Чернігові, Острозі, Заблудові — в другій половині XVII ст. їх налічується 24 по всій Україні. Зазначимо, що у той самий час у Московському царстві — дві друкарні. «Свобода слова була невід'ємним правом людини, як право людини на життя… Українському слову, охрещеному мечем і вогнем у визвольній війні з польським панством, здавалося, не страшні ніякі тернисті шляхи попереду. Якщо Богдан Хмельницький був батьком нації, то її матір'ю була мова. 

Друковані на Україні книги проникали через кордон у володіння Московської держави…. Патріарші розпорядження й ухвали соборів інкримінують українським авторам «примрачныя речення», а тому вводяться офіційні посібники з правилами «о произношении россійских букв», і, нарешті, зявляється імператорський указ Петра І 1720 р., де узаконюється: «Внов книг никаких, кроме церковних прежних изданий, не печатать„» Так розпочинається мартиролог української мови: вона стає мовою закріпаченого плебсу — її слово живе у пісні й думі, у фольклорі взагалі… Видатні досягнення народного генія — літописи Самовидця, Величка, твори Сковороди будуть чекати десятиліття, аж поки відкриються очам здивованих нащадків і стануть відомі в найдальших кінцях світу. Україна ж на довгі століття перетвориться в країну безпросвітної неграмотності. Роздертий, розшматований народ конатиме в двох тюрмах народів під скіпетром вінценосних імперій — у цих тюрмах конатиме і його мова» (Борис Харчук. «Слово і народ»). 
Мова — одне із багатьох див, створених людьми. Вона віддзеркалює душу народу, його історію. 

Ну що б, здавалося, слова... 

Слова та голос — більш нічого. 

А серце б'ється-ожива. 

Як їх почує!.. 

(Т. Шевченко) 

Ці рядки Кобзар написав 1848 р. під враженням почутої одного разу ввечері на Кос-Аралі української пісні, яку співав матрос-українець. А ще раніше, живучи в Петербурзі, Шевченко просить писати до нього листи з України рідною мовою, яку називає прекрасною, мелодійною, милою. Так, у листі до брата Микити поет пише: «Будь ласка, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому... Нехай же я хоч раз через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скучне. Ще раз напиши мені письмо, та по-своєму, будь_ласка, а не по-московському..»