Познач у прислівниках суфікси. тепло, тихо, щедро, темно, швидко.

В усiх словах  немаэ суфiкса, тiльки корiнь.

Україна майбутнього – це прекрасна та забезпечена держава. Ії поважають та цінують в Європі, та й в усьому світі. Сюди без перепинів та з охотою приїжджають у справах та відпочити громадяни з сусідніх країн. Людей приваблюють чисті повітря та вода, мальовничі краєвиди та дбайливо збережені історичні пам’ятники.Я думаю, це буде країна насамперед без страху. Де ніхто не озирається наїжачено, очікуючи чергового «нападу» у транспорті чи в установах. Де люди ходять вільно та дихають вільно. Де всюди, в мегаполісі, маленькому містечку чи на селі можна крокувати впевнено і не боятися крадіїв та хуліганів. І просто посміхнутися перехожому на вулиці без страху, що хтось щось «подумає»!А майбутнє України у моїй мрії прекрасне. І люди в ній прекрасні  – вони вільна та творчі на роботі, запальні та підприємливі у навчанні, доброзичливі. Українцям взагалі притаманні доброзичливість та гостинність – твори багатьох українських письменників нас у цьому переконують.  Культурне та мовне розмаїття в Україні майбутнього не сприймається як проблема. Яка ж це проблема? Це – дар Божий! Це культурне багатство, можливість долучитися до кількох картин світу водночас! У когось в країні немає такого багатства, а в нас є! В Україні майбутнього кожна людина поважає себе та інших, вона легко може перейти на мову сусіда , вона хоче навчитися мові співбесідника, підтримати розмову. І так само робить сусід – він вважає собі за честь говорити на мові друга …І я вірю – в українців майбутнього є віра в свою можливість перемогти, можливість бути щасливими, попри всі негаразди. Можливо, я дуже багато мрію та змальовую майбутнє надто ідеальним. Для того, щоб досягти такого рівня, потрібно дуже багато працювати, переймати провідний досвід інших країн. Але якщо вважати, що в майбутньому буде «ще гірше», то воно так і буде. Мабуть, тому наша країна бідна та має купу проблем, що більшість наших людей, особливо літніх, завжди кажуть: «а далі буде ще гірше», «ой, а що ж буде далі?». Просто руки опускаються, коли таке чуєш.А якщо сподіватися на краще та діяти теж на краще, то і майбутнє  нашої країни стане набагато кращим! Корисно хоча б просто заспівати: «Усе буде добре для кожного з нас!», як популярний музичний гурт «Океан Ельзи. Та вселити в людей оптимізм та віру в майбутнє.

Перед тим, як замішувати тісто, мати неодмінно чепурили світлицю: підмітали долівку й черінь, підмазували піч.Впоравшись, мати витягували з печі макітру з теплою во­дою, ретельно вимивали руки і, висушивши свіжим рушни­ком, казали приповідку: «Бог на поміч». Брали борошно, вне­сене із комори, і починали пересівати.У неньчиних руках сито ходором ходить, поплескуючись у долонях, і біла пороша настелює пухку ковдру. Зістукавши ночви, висипають борошно в пічну діжу, затим додають кисло­го молока і дерев’яною лопаткою розмішують його.

Розмісивши борошно з молоком, мати розмочують у теплій воді кавалочок тіста, що лишився од минулої випічки, бо без нього замішок не вчиниться, не зійде він пухким тілом. Коли ж кваснець заправлено, висаджуємо діжу на окраїну печі, уку­туємо куфайкою і покриваємо зверху чистим рябчунцем, щоб «хліб не захолов і вчасно зійшов».Ледь-ледь збиралося на досвіт, і мати, вмившись, зодягали чисту сорочку, підв’язувалися вишитим фартухом.Доки варилося снідання, мати місили тісто. Коли ж, наре­шті, воно ставало в’язким, як ґума, мати призупиняли робо­ту, а потім починали викачувати хліб.Легкими помахами рук відривали опецьок тіста, вмокали у воду руки, щоб воно не прилипало, й, перекидаючи з однієї долоні в другу, формували круглу, наче сонце, хлібину. Злегка поплескавши верхівку, ненька клали паляницю на рушник.Доки мати викачували останню паляницю, я біг за лопатою і, внісши, приставляв її до припечі. Розіславши капустяний лис­ток поверх ясенового язика лопати, вони змащували його олією або притрушували борошном й усаджували хлібину. Зробивши виделкою зверху кілька в, мати метко шугнули ло­пату з хлібиною в гарячу утробу печі; потім другу, третю…Згодом ненька заглядають у піч, витягують буханець, ва­жать у руці — якщо важкуватий, значить ще не надійшла пора виймати. Лише за другим чи третім заходом, коли від легкого постуку низ паляниці одгукнеться подзвоном, почнуть виймати зарум’янілі хлібини й розсаджувати їх вервечкою на розісланий рушник. Кожен буханець неодмінно видмухають, ошкребуть нижню скоринку від залишків капустяного листя, і вони стають чистенькі, зарум’янілі, а зі споду наче людська п’ятірня відбилася…І як тільки хліб трохи остигне, мати змащують його здо­ром. Верх хлібини робиться блискучим, запашнішим. Затим прикривають святковим рушником, «щоб достигали».Хліб на столі — то найбільше багатство, і до нього треба зі святістю ставитися.