Скласти розповiдь про гори карпати, використовуючи iменники, прикметники, дiеслова, службовi слова.

 Не можна уявити України без Карпат (Р.в.). 

  Велика гірська система розкинулась на заході країни. Найвищою вершиною в Українських Карпатах (М.в.) є гора Говерла. До неї можна дістатися на підйомнику. Унизу бурхливі гірські річки пронизують Карпати (З.в.). Вони вузькі та неглибокі, проте часто з порогами. До озера Синевир - перлини Карпат (Р.в.) - ведуть зелені стежки. На схилах Карпат (Р.в.) розкинулися гладкі полонини. Там пасуться численні отари овець. Рослинний і тваринний світ у Карпатах (М.в.) багатий та різноманітний. Високо у горах росте славнозвісний едельвейс. Цілющі джерела пробивають землю Карпат (Р.в.). Тому в санаторіях і на відпочинкових базах завжди людно. Серцем Карпат (Р.в.) є чудове місто Яремче. 

   Чудовим Карпатам (Д.в.) поети присвячують свої вірші. Туристи прїжджають помилуватися Карпатами (Ор.в.) та чудово відпочити.  

Серге́й Па́влович Королёв (укр. Корольов Сергій Павлович); (30 декабря 1906 [12 января 1907], Житомир, Волынская губерния, Российская империя — 14 января 1966, Москва) — советский учёный, конструктор ракетно-космических систем[1], председатель Совета главных конструкторов СССР (1950—1966), академик АН СССР (1958).

Сергей Королёв является одним из основных создателей советской ракетно-космической техники, обеспечившей стратегический паритет и сделавшей Союз Советских Социалистических Республик передовой ракетно-космической державой, и ключевой фигурой в освоении человеком космоса, основателем практической космонавтики. Под его руководством был организован и осуществлён запуск первого искусственного спутника Земли и первого космонавта планеты Юрия Гагарина. Дважды Герой Социалистического Труда, лауреат Ленинской премии. Член КПСС с июля 1953 года[2]. Скончался 14 января 1966 года в Москве, похоронен в некрополе у Кремлёвской стены.

Объяснение:

                                     На узліссі, біля рову, де дідусь мій пас корову, кучеряве, як вільце, зеленіло деревце. І зайчатко, і лисичка називали його — дичка, і колись давно-давно липам скаржилось воно:
—    Чом я дике? Я не дике! Скоро виросту велике. Нині зовсім невеличке п'ю водичку од кринички, що прозора наче скло... Із зернятка я зросло. Ось довкола ліс буя... Може, кленом стану я, може, дубом в лісі скраю, ще не відаю, не знаю...
Тут при нім зайчатко стало, подивилося й сказало:
—    Ти із яблука, що впало. До землі вчепилось ти, щоб під дощиком рости. Через років сім чи вісім станеш яблунею в лісі!
Засміялись лопухи:
—    Хі-хі-хі! Хи-хи-хи! З неї яблуні не буде, бо затопчуть її люди. Якщо й вродить якийсь плід, то заглушить його глід!
Але йшов узліссям дід. З корячка води напився і на дичку задивився: «Непомітна, невеличка, але яблунька, хоч дичка. В бур'янах густих вона, але в корені міцна...»
Вирвав дід скрізь лопухи і сказав:
—    Роздивляйсь зелені сни, а пізніше, восени, я візьму тебе в мій сад, де порічки й виноград, де квітує все зелене,— станеш щепою у мене!
І коли зжовтів весь ліс, деревце дідусь приніс до господи й посадив і довкіл обгородив, щоб не сміли зайченята взимку яблуньку чухрати. А на весну залюбки прищепив дідусь бруньки з яблунь тих, що вже великі, що культурні, а не дикі... Й деревце розвеселилось, шовком-цвітом рясно вкрилось. І зросла, як дід хотів, яблуня семи сортів. Дозрівали на осонні білі яблука й червоні.
От і казка невеличка вам про яблуню, про Дичку.