Подiли слова для переносу: читаю, гайок, ялинка, письмо, люблю, харкiв.

Чи-таю, га-йок, ялин-ка, пись-мо, люб-лю, Хар-ків

Про значення мови в житті людини, її функції в суспільстві сказанопереказано чимало. І не тільки майстрами слова, діячами культури, представниками політикуму різних країн, а й самою історією держав і народів. Тим дивнішим є той факт, що на початку XXI століття сучасній людині в Україні необхідно доводити прописну істину, блискуче висловлену російським письменником Костянтином Паустовським, — "Людина, байдужа до рідної мови, — дикун".

Спробую викласти кілька аргументів на користь такого судження. По-перше, дикуном називають людину з племені, яке перебуває на рівні первісної культури. Тож мовець, байдужий до рідного слова, добровільно відкидає себе на кілька століть назад (за культурою спілкування, світосприйманням тощо).

По-друге, дикун користується недосконалим з погляду сучасної людини знаряддям. Оскільки мова — це наше основне знаряддя спілкування, недбалий користувач мовними засобами мимоволі починає залежати від майстерних носіїв мови.

Нагадаю і переносні значення слова дикун — відлюдна людина, аморальна. Отже, мовний дикун ставить себе поза суспільством. То чи варто обирати для себе таку долю?..

Майстерно показав подібне дикунство Микола Кулішна прикладі Мини Мазайла. Автор комедії не тільки висміяв спробу змінити прізвище, а й довів безглуздість відмови від рідного. Куліш так гарно грає зі словом і так любить усіх своїх персонажів цієї п'єси, що разом із ним починаєш вірити: здоровий глузд має перемогти, а будь-яка людина може навчитися шанувати своє рідне слово, не принижуючи чужого.

І тут варто пригадати слова Ліни Костенко: Людей мільярди, і мільярди слів, А ти їх маєш вимовити вперше.

Не слід забувати, що вимовлене слово прокладає тобі дорогу в життя, показує тебе спільноті, допомагає створити відповідне оточення. А це вже вибір кожного — залишатися дикуном чи цивілізованою людиною.

Ця розповідь від моєї матері вона справжня. Мама мені розповіла, що у моєї прабабусі, в хаті, де вона жила, був святий кут, і в ньому висіло багато ікон, які після смерті маминої прабабусі залишилися у її дочки, моєї прабабусі. Прабабуся зуміла зберегти ці ікони, незважаючи ні на що. Особливо дуже важко довелося під час війни, коли німці приходили в село. Вона їх ховала, переживала, щоб їх не знайшли і не забрали, бо дуже дорожила ними. За переказами, ці ікони з'явилися в нашому роду на весіллі, і вважалося, що вони несуть мир і добро в сім'ю. Прабабуся передала ікони своїм дітям: моїй бабусі і її братові і сестрам. Коли прабабуся була дуже старенька, вона строго наказувала своїм дітям зберігати традицію: передавати ікони у спадок своїм дітям, щоб у сім'ях був спокій і благополуччя. І так донині ми передаємо свої цінності з покоління в покоління.