Скласти діалог зі слів вибач, прости, не гнівайтесь.

Відповідь:

Це, скоріше, риторичне запитання. Адже усі чудово розуміють, що людина бере на себе певні обов'язки та відповідальність, коли збирається стати лідером тієї чи іншої соціальної групи. Це можуть бути: шкільний клас, громадська організація, політична партія, компанія друзів, команда з волейболу тощо.

Дехто каже, що лідерами не стають, а народжуються. Я вважаю, що така думка не зовсім вірна. Лідером може стати майже кожен. Все залежить від бажання. Якщо воно є - значить є всі шанси бути повноцінним лідером майже будь-якого колективу. Віра в себе, усвідомлення відповідальності за "колектив" і безперервна робота над собою - це мінімальний рецепт успішного лідерства.

В літературі ця тема розкривається дуже часто. Ми звернемо увагу на поему Івана Яковича Франка "Мойсей".

Пророк водив єврейський народ сорок років і люди ходили за ним. Він вірив у те, що разом вони знайдуть землю обітовану, а люди - вірили йому. Варто було Мойсею засумніватися в тому, що він робить на одну секунду - і все "зникло". Основа лідерства - віра в себе і в поставлені цілі.

Схожа ситуація відбувається і в драматичному етюді Олександра Олеся "По дорозі в казку". Головний герой прагне вивести натовп із темного лісу до світлої казки. Він вірить, що існує ще щось окрім цього сумного місця. Герой помирає зневіреним, тоді натовп вертається до лісу.

Автор чудово розкриває тему взаємин лідера з колективом. Олександр Олесь за до алегорії показує наскільки складно буває довести людям, що вони живуть у темному лісі, в страшному болоті, з якого є вихід. Люди просто бояться змін, навіть позитивних. 

Тож, бути лідером - робота непроста. Це надзвичайно цікаво і соціально корисно. В той же час, це досить складно і не кожен здатен довести справу до кінця.

У моєму віці слід мати взірець для наслідування. Це своєрідний компас, за яким можна спрямовувати свій життєвий шлях, здійснювати свій життєвий вибір. Я багато думав над цим, і нарешті знайшов ту людину, яку хотів би наслідувати. Григорій Савич Сковорода був не просто видатним науковцем, письменником, релігійним діячем. Кілька деся­тиліть XVIII століття я б хотів назвати “добою Григорія Сковороди”. До творів Григорія Савича належать численні байки, філософські роботи, підручники з етики тощо. Але най­головнішим, на мій погляд, твором цієї людини було, власне, її життя.З молодості й до останніх днів Сково­роду цікавила проблема щастя. Сам він формулював це питання приблизно так: як окрема людина може досягти свого власного щастя? Сковорода шукав вирішення цієї проблеми в царині моралі і релігії. Мені дуже подобаєть­ся те, що філософ шукав відповіді не в книжках і не поринаючи в безодню роздумів. Його життєвий шлях був сповнений зустрічей з людьми. Сковорода аж ніяк не вважав себе розумнішим за інших, і тому радо вступав у суперечки. Згадаємо: “У суперечці народжується істи­на”. Саме за це він отримав прізвисько “український Сократ”.Григорій Савич, вже будучи досвідченим ученим, чима­ло подорожував Україною і країнами Західної Європи. Усюди він умів знайти ті знання, яких, як йому здавалося, у нього замало. У мене викликає захоплення це вміння вчитися, вміння дивуватися світові. Сковорода бачив у людях притаманні їм вади, але завжди вважав людину створінням, гідним Божого задуму.Нинішній світ зробився дещо старшим.