Повноцінне функціонування української мови-запорука європейського розвитку держави 25

Проблема статусу і функціонування української й російської мов в Україні, потреби в тих чи інших заходах з боку як держави, так і суспільства з метою оптимального її розв'язання стала предметом численних дискусій ледве не з перших років входження України до складу Московського царства. Гострота, масштаб і рівень дискусій змінювалися в часі, як і відповідні заходи російської, а згодом радянської державної влади. Часи відвертого й брутального нищення української мови і культури змінювалися на періоди певної лібералізації, зазвичай нетривалої й неглибокої, але сама проблема не зникала практично ніколи, а на другу половину ХХ ст. навіть загострилася. Слід, очевидно, пригадати, що саме мовне питання стало однією з основних причин боротьби за проголошення незалежності України. Надію на справедливе вирішення проблеми приніс 1989 рік, коли під тиском патріотично налаштованої демократичної громадськості Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки ухвалила Закон "Про мови в Українській РСР", а згодом й інші законодавчі акти, з Конституцією незалежної України включно. Однак очікувані сподівання не справдилися: проблема взаємин української і російської мов в українському суспільстві розв'язана не була - вона не зникла, а лише трансформувалася. Якщо раніше, за імперсько-радянських часів, ішлося про дискримінацію української мови й протекціонізм щодо російської, то тепер усе відбувається з точністю до навпаки: лемент зчиняється вже щодо утисків російської мови і щодо необхідності її захисту. Лунають навіть вимоги надати державній мові сусідньої країни статус другої державної в суверенній Україні. Що ж коїться в нас із мовами насправді? Кому й навіщо потрібна друга державна - російська? До чого це може призвести? Чи потрібно це українському народові, простим українцям, незалежно від їхнього етнічного походження? Хто і що від цього виграє? Про все це за поміркувати автор: не філолог, не політик, просто - громадянин і патріот своєї держави.

Перша книга в житті кожної людини з’являється в ранньому дитинстві, коли батьки читають казки, вірші, оповідання. саме з того моменту дитина починає усвідомлювати всю красу писемності. першою прочитаною книгою зазвичай стає та сама казка, яку ми чули, але ще не вміли читати. на даному етапі формується сприйняття і зацікавленість.перші книги з’являлися в усній формі, їх зміст передавався з покоління в покоління. потім книги почали викарбовувати на камені, дерев’яних дощечках… згодом з’явилися писемні книги. вони були дуже коштовні і дозволити собі купити таку книгу міг не кожен.в радянському союзі, щоб купити книгу, требо було спочатку здати деяку кількість макулатури, отримати довідку про здачу та тільки після цього вам змогли б продати якусь книгу.на сьогоднішній день – книга невід’ємна частина життя майже кожної людини. вона відкриває вікно в новий яскравий та незвіданий світ. ми живемо в вік комп’ютерних технологій, де знайти книгу можна в електронному варіанті і в багатьох випадках – безкоштовно. на полицях книжкових магазинів є великий вибір як української, так і іноземної літератури і вона доступна кожному без винятку.книга – справжня скарбниця мудрості. читаючи книжки, ми збагачуємо свій внутрішній світ, словниковий запас, тим самим робимо себе набагато цікавішою людиною, як для самого себе, так і для оточуючих. книги приймати правильні рішення в багатоьх ситуаціях. дивлячись на героїв книги, ми пізнаємо самих себе, таким чином вчимося на чужих помилках і обійти їх.на мою думку, кожна людина моє прочитати хоча б одну дійсно цікаву їй книгу, щоб дійсно спробувати її смак. і ніколи не треба зупинятися в читанні, адже тоді з вами стане навіть не цікаво спількуватися, бо в людини, що не читає книжки – обділена красою мова, суха, не мальовнича. різними шляхами йде читач до улюблених книг. аж з дитинства й до дорослого   віку його книги, у яких є місце для почуттів, уяви, розуміння покликання, осмислення життя і для відкриття власних думок. кожна книжка вчить, розважає, змінює звички й характер, визначає мету і викликає бурхливі пристрасті.

Люди дуже часто говорять про те, що потрібно творити добро, і тоді світ стане кращим. «За добро добром відплачують» - говорить народна мудрість. Але з екранів телебачення часто демонструють зовсім протилежне: от зробиш комусь добро, а він тобі злом віддячить. І знайомі з цим згодні: невдячні люди дуже часто трапляються навколо нас. Можливо, злом вони за добро не відплачують, але й подяки від них не дочекаєшся. Але чому все одно потрібно творити добро? Мабуть, тому, що це нагальна потреба людини – посміхнутися комусь, простягти руку до До перейти вулицю, зігріти змерзлого, винайти для хворих чудодійні ліки. Або просто сказати добре слово підтримки. Звичайно, коли людина говорить красиві слова та обіцянки – це ще не так багато вартує. Потрібно підкріпляти свої слова реальними вчинками. Я думаю, що творити добро – це потреба навіть не просто людини, а всякої живої істоти. Скільки буває випадків, коли, наприклад, кіт виховує покинутих цуценят, або навіть вовки вигодовують загублених у лісі людських малюків. Не може жива істота жити без того, щоб самому творити добро. Усі релігії світу вчать нас робити добрі вчинки, і християнська віра теж. Мабуть, у нашому непростому світі складно творити добро. І мені, як і усім, теж хочеться його творити. Але не завжди виходить. Часто забуваєш, що потрібно сказати щось хороше, а замість цього дратуєшся та огризаєшся на близьких та друзів. А потім почуваєшся дуже соромно. Часто губишся, коли час зробити добрий вчинок, а потім думаєш: потрібно було вчинити так і так… Ми боїмося чинити добро, тому що не впевнені, що нам за це віддячать. Хотілося б скинути ці обмеження і просто робити добро безкорисливо, не сподіваючись на вигоду. Від цього можна отримати велику, безмежну радість. Найщасливіші люди – ті, хто вміє допомагати іншим просто по волі своєї душі. І для них це так само природно, як дихати. Оточуючі інколи вважають таких людей майже святими. А той, хто добра не робить – він неначе живе у неповну силу, зіщулившись, озираючись навколо: де б вигоду знайти. Він не проживає половину свого життя, і з його очей ніколи не ллється життєдайний світ. Часто і дивитися на такого не хочеться. Знаєте, одним з прикладів безкорисливої доброти я вважаю героїню поеми «Наймичка» Тараса Шевченка. Ганна виховувала свого сина, все робила для нього, хоч знала, що він не вважає її своєю матір’ю. Він міг би вирости та вигнати її на вулицю – адже для нього вона була усього лише наймичкою. Стара та хвора наймичка кому потрібна? Ганна цього не побоялася, і все життя віддала Маркові та його родині. І серце хлопця відізвалося на її доброту - він полюбив її як матір. Добро все одно знаходить справжню подяку, я в це вірю.