Вічливу людину відрізнити від інших дуже легко.Така людина завжди говорить з посмішкою, дякує тобі за будь-яку справу, бажає тобі здоров'я, гарного аппетиту або доброго дня. І робить це не тільки тому, що так треба, а від щирого серця. Насправді вічлива людина ніколи не буде вдавати щось із себе - вона буде сама собою завжди, навіть тоді, коли аргументи будуть проти неї.
Справжня шляхетна людина буде робити добрі справи для всіх, хто їх потребує, і не буде розповідати про зроблене добро, хвалитися. Справжніх добрих людей дуже мало, і коли вони є - це щастя. Бережіь їх почуття, адже кожне необережне слово може ранити їх, відібрати бажання робити добро, змінити їх не в гарну сторону.
Поделитесь своими знаниями, ответьте на вопрос:
…Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, ї в огні
Її, окраденую, збудять…
Ось що для Шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! Він без болю зізнається:
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині –
Однаковісінько мені.
Але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної України: “Мені однаково, чи буду // Я жить в Україні, чи ні”. Для поета рідна земля була святою, він так щиро її любив! Але його життєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі – “На нашій – не своїй землі”. Та перед цими рядками є й інші: “На нашій славній Україні”. З одного боку, Україна славна і наша, а з іншого – все-таки, “не своя”, бо невільна, сама собі не належить. Гадаю, саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї Батьківщини, але нараз відчула, що через певні обставини від її праці може не залишитися й “малого сліду”.
Умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що “малого сліду не покину” на Україні і що його “не пом’яне батько з сином”. Навіщо ця “маска” ліричного героя, який робить заяви, що можуть викликати у читача підозру щодо його щирості?
На це питання я знайшов відповідь тільки тоді, коли зрозумів, що ці запевняння поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в Україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть, – все це для того, щоб наголосити: Шевченкові, звісно, не однаково. Вісімнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п’яти рядків:
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую збудять…
Ох, не однаково мені.
У цих рядках Кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і яка стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість розбудженої в огні революційних перетворень України, окраденість у час її оновлення та відродження. Тому я з повним правом вважаю поезію “Мені однаково, чи буду…” зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.