Твір-мініатюра "осінній ранок" мінімум 10 речень

Осінній ранок- це чудеса природи які нам дають радісні емоції на цілий день.

Осінній ранок настає повільно. Лежачи в ліжку, я гаю, як у вікні поступово розгоряється ранкове світло. Воно бліде та неяскраве, не те, що влітку. Влітку сонячні промені так і б'ють у вікно. А тут не зрозумієш, розвиднілось вже чи ні. Хмарно осіннім ранком. А ще холодно. Якщо опівдні може пригріти сонечко, то вранці точно не помилишся з визначенням пори року. Осінь є осінь: вона зустрічає вогкістю, мерзлякуватістю, вітрами. Але сьогоднішній ранок тихий. Тільки листя тремтить на дереві за вікном. Воно ще зелене, але без яскравого сонячного світла здається блідим. Такого ранку всі кольори на вулиці стають неяскраві. У цьому є своя краса, я розумію. Немає зайвої строкатості, наприклад. Але особисто мені таке не дуже подобається. F

Кожне літо ми з братом їздимо відпочивати до бабусі в село. Там дуже красиво ліс, озеро і багато друзів хлопців живуть в селі. Дітвора дуже добре знали місцевість і ми гуляли скрізь і в ліс ходили по гриби і в сад за яблуками і на галявинах збирали ягоди.        Тільки був один покинутий будинок на краю села, ми завжди обходили його стороною. Хлопці казали, що щось нечисте з цим будинком, часто чути якісь кроки, блимає у вікнах світло, стукає дверна клямка, щось гуркотить. Це все було б не страшно, але тільки в цьому будинку вже п'ять років ніхто не живе. Раніше там жила баба Валя з сім'єю, але за станом здоров'я бабусі їм усім довелося виїхати. І стех пір стали чутні в будинку ці незрозумілі звуки.      А діло було так. Коли баба Валя їхала вона в підвалі сховала одну річ і в силу свого віку забула яку і куди її поклала. Але бабуся точно знала, що ця річ дуже потрібна і тепер вона приїжджала в цей будинок і шукала цю річ. А так як вони переїхали дуже далеко, то до заповітного будинку баба Валя добиралася тільки пізно вночі і їй вже доводилося включати ліхтарик, що-б потрапити в своє житло. Цей світ і бачили місцеві жителі, двері в підвал закривалася на залізну клямку і відкриваючи її двері скрипіла. Коли жінка шукала, то переносила всі меблі в будинку і створювався дуже сильний гуркіт в повній тиші.        Коли бабуся Валя вже зневірилася знайти цю річ вона пішла до сусідів і розповіла всю історію і попросила їх про до Виявилося, коли вони від'їжджали, то по дорозі кинули скриньку в якій знаходилася медаль, це бала пам'ять про загиблого у війні її батька. Скриньку знайшов сусідський хлопчик і віддав її бабусі.      Більше в цьому будинку не було чутно ні яких звуком і незабаром туди переїде жити нова сім'я. Діти якої будуть разом з нами гуляти у дворі.

Життя нашого поета таке дивне, що, слухаючи про нього, можна було б сказати, що це легенда. То й повість починається, як починаються казки: "За широкими морями, за лісами дрімучими, ще й за горами кам’яними... був колись веселий край, заворожений злими людьми, заневолений двома неволями". 

З 28 на 27 лютого старого стилю в селі Моринцях на Звенигородщині, в хаті кріпака пана Енгельгардта, Григорія Шевченка, народився син Тарас. 

Батько й мати на панщині, то й доглядала за малим Тарасом старша сестра Катерина, яка й сама ще була дитиною. Хочеться їй самій ще з подругами погуляти, то посадить малого в ямку на вигоні, накаже не вилазити та й майне до гурту. Згада про малого тільки тоді, як із поля покажеться череда. Вітром летить до ямки, а воно сидить. Як побачить Катрю, з плачем викидає рученята. І картає себе Катря, що покинула дитину саму на вулиці. Ідуть вони за село виглядати маму й татка. 

Минають роки... Росте Тарас... Тільки зіп’явся на ноги, почалось дитяче бурлакування, бо батьки на панщині, брат десь пастушить, сестра нагороді... І мандрує дитина то на леваду, то до ставу, то за сад на могилу... 

Сад темний, густий, бур’янами зарослий. Невесела й хата Шевченків зимою та восени — кривобока, стара, стіни повигинались, солома потемніла, потрухла, мохом узялась, дірки світять голими латами. А весною зацвіте садок , посіє Катря квіти під вікнами, і суму мов не було. Вперше по весні Шевченкова родина розташувалась коло хати надворі вечеряти. Але невесела та вечеря: зморений батько свариться, мати заклопотана, зажурена, дочка заплакана. Зайшов звичаєм сусід погомоніти й дивується, що так пізно вечеря. То мати й розповіла про їх клопіт: Тарас десь дівся. Скрізь обшукали, та так і не знайшли. Вирішили після вечері знов іти шукати.

Зарипіли десь вози; вдарила луною багатоголоса пісня. Всі забули на деякий час про хлопця, заворушились – чумаки! – повиходили назустріч. Аж тут Катря побачила Тараса. Почали допитуватись, де був. Хлопець і розповів, що заблукав у полі, стрів чумаків, вони посадили його на віз, дали батіг у руки та й привезли додому. А як повкладала мати дітей спати, а сама з сусідами сіла на призьбі, почав Тарас тихим голосом розповідати брату та сестрі, що ходив туди. Де сонце заходить, і бачив залізні стовпи, що небо підпирають. Крадькома прислухалася мати: 

—