Зміни подані слова так, щоб відбулося чергування приголосних у корені: рука, вухо, перемога, луг, кулька, капелюх

Минають роки, коли замовкли останні постріли, коли було визволено нашу країну від німецьких фашистів. Більше 60 років минуло з того тривожного дня, коли мужні червоноармійці встановили над Берліном червоне знамення своєї Батьківщини. Все далі відходять ті грізні роки, коли засіяні сталевим зерном стояли поля, коли кров'ю наливався кожен метр нашої родючої землі, а карі очі кожен ранок дивляться в червоне вранішнє небо.

Всьому приходить кінець. Зникає війна, жертви, каліцтва, муки, сльози. Залишаються лише спогади. "Ніхто не забутий, ніщо не забуто!"

Пам'ять. Ми знаходимо її в старих жовтих фотографіяїх, із давніх речей фронтовиків, які недають згаснути спогадам про ті старашні дні. Жахіття війни відбилися не тільки на передовій, де клали свої голови сини України, а й у вікнах старенької батьківської хати. Надривалося серце сивих матерів без своїх синів. Єдиною розрадою були писані в окопах листи від рідних солдатів. Молоді голубки-жінки назавжди залишалися вдовами назавжди. Кожному з воїнів хотілося вижити, хотілось повернутись додому.

Ніколи не забудемо тих, хто пролив свою кров за нашу Батьківщину.

Тиха вода, тиха вода,
Та й лем на Бескиді,
Давно, давно я не была
З милим на бесіді.
Рада би я
Ту водицю пити,
Рада би я
З милим говорити.

Казав милий, казав милий,
Що мене попросить,
Як на горі, як на горі
Пшениню покосить.
Він покосив,
Вже й осінь минає,
Він ся женить,
А мене лишає.

Бодай тебе, мій миленький,
В боці закололо,
Що так скоро твоє серце
Мене позабуло.
Не забув я,
Лем собі думаю,
Де я з тобов
Розмовляти маю.

Не рви, милий, не рви, милий,
Солодки малини,
Ой, не дури, ой, не дури
Нараз дві дівчини.
Дві дівчини
То велика зрада:
Одна плаче,
Друга тому рада