1. доберіть до поданих дієслів спільнокореневі іменники із суфіксом -ив(о) слова: місити, варити, плести.

Місиво,вариво,плетиво

Усі ми різні, і кожен з нас по-своєму розуміє щастя. Хтось почувається щасливим, маючи багато грошей, гарно обладнаний дім і дорогу машину. Інший — коли має хороших друзів і кохану людину. А я почуваюсь щасливою, коли приношу щастя іншим людям, а особливо — своїм близьким і друзям.

По-перше, якщо ти ощасливив кількох людей, твоє життя вже не можна назвати пустим і даремним. Але як робити щасливими інших? Не обов’язково дарувати дорогі подарунки чи возити на дорогі курорти своїх близьких. Щастя — це не лише матеріальні речі. Досить сказати мамі, що ти її любиш, і що ти вдячний за те, що маєш таку родину. Досить лише того, щоб твої близькі знали, що ти поруч, що ти завжди готовий до м і підтримати. Коли в людини є надійна опора, вона вже щаслива.

Наприклад, члени моєї родини завжди підтримують один одного. Що б не трапилось, я знаю, що мене оточують надійні люди, і, куди б я не впала, мене завжди спіймають і підтримають. Коли я беру участь в олімпіадах, конкурсах, змаганнях, за мене тримають кулачки всі мої рідні й друзі. Вони щиро радіють, коли я займаю призові місця. Моя перемога — це і їх перемога також. Тож, на мою думку, проста підтримка й розуміння близької людини — це вже щастя.

По-друге, щасливий той, кому до ншим приносить щиру радість, а не почуття обов’язку, яке обтяжує й пригнічує. Якщо ти щиро хочеш зробити людям добро, то в тебе обов’язково все вийде. Але якщо ти робиш це лише для того, щоб перед іншими показати себе доброю людиною, але в душі в тебе немає цих почуттів, то навряд чи твій добрий вчинок буде дійсно корисним.

Інколи трапляється так, що людина свою провину хоче спокутувати тим, що приноситиме людям щастя й добро. Так робив герой повісті Олександра Довженка «Зачарована Десна» Сашко, який одного дня вирішив, що хоче робити лише добрі вчинки. Він скидав шапку перед перехожими й вітався з ними, цим самим ніби компенсуючи свої маленькі дитячі прогріхи. Але одного дня Сашко з батьком вчиняють справді хоробрий і благородний вчинок. На човні вони рятують людей від повені, і Сашко відчуває справжнє піднесення, адже він зробив світ трішки кращим і яскравішим, став маленьким героєм.

Отже, щаслива людина — це та, що своїми вчинками приносить щастя й користь людям, це та, якій приємно бачити усміхнені людські обличчя, яка щиро прагне до добра. Щасливу людину не зламає ніяке зло й кривда, вона й далі допомагатиме людям і приноситиме їм щастя, адже вона знає, для чого живе.

Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь в полоні у сумного і весь в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів.

Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий. Тіло біле, без єдиної точечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкі, щедрі. Як гарно ложку ніс до рота, підтримуючи знизу скоринкою хліба, щоб не покрапать рядно над самою Десною на траві. Жарт любив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість. Зневажав начальство і царя. Цар ображав його гідність миршавою рудою борідкою, нікчемною постаттю і що нібито мав чин нижче за генерала

Одне, що в батька було некрасиве, — одяг. Ну такий носив одяг негарний, такий безбарвний, убогий! Неначе нелюди зухвалі, аби зневажити образ людини, античну статую укрили брудом і лахміттям. Іде було з шинку додому, плете ногами, дивлячись у землю в темнім смутку, аж плакать хотілось мені, сховавшись в малині з Піратом. І все одно був красивий, — стільки крилося в нього багатства. Косив він чи сіяв, гукав на матір чи на діда, чи посміхався до дітей, чи бив коня, чи самого нещадно били поліцаї, — однаково. І коли він, покинутий всіма на світі вісімдесятилітній старик, стояв на майданах безпритульний у фашистській неволі і люди вже за старця його мали, подаючи йому копійки, він і тоді був прекрасний.

З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіятелів, — він годивсь на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі переорав, поки не звільнився від свого смутку.