Твiр дискусiйного характеру на тему: "tелефон розкiш чи необхiднiсть"

Ера телефонів почалися з маленьких кнопкових моноблоків з чорно-білим дисплеєм, де ми весь час намагалися розглянути номер абонента або прочитати повідомлення. Час йшов і на заміну старим телефонами прийшли більш сучасні – кольоровий дисплей більшого розміру з можливістю слухати музику, фотографувати. Рік за роком модельний ряд змінювався. Але чи залишився телефон тим, чим він був кілька років тому, коли наявність телефону прирівнювали до успіху?

«Мобільний телефон – це не розкіш, а необхідність», – неодноразово запевняють оточуючі. Але ж це дійсно так. Без мобільного телефону ви вже не відправите посилку, не зареєструєтеся на сайті, не зможете домовитися про зустріч, запланувати завтрашній день. Тепер мобільні телефони потрібні не тільки для зв’язку з іншими, але і для роботи, розваг. Скільки б ми не говорили про позитивні моменти наявності мобільного телефону, стає ясно одне – він наш друг і без нього важко.

Але чи може «зрадити» нас мобільний телефон, адже це всього лише техніка? А будь-яка техніка має властивість виходити з ладу. Мобільний телефон ніколи не був винятком. Уявіть таку ситуацію: вам завтра рано вставати на важливу зустріч, ви заводите будильник на звичні шосту годину ранку і відправляєтеся спати. Якимось чином стається так, що замість шостої ранку ви встали в вісім, а все через мобільний, який не подав вчасно сигнал. Чи будете ви ненавидіти його? Чи станете вважати своїм ворогом? Безумовно, будете, адже дрібна поломка може зіпсувати вам ключовий момент у вашому житті.

Можна нескінченно наводити приклади «зрадницької» поведінки телефону – розрядилася батарея, заводський брак, вислизнув з рук, стер дані, не вчасно виключився та інші. Саме тому будь-який власник мобільного телефону повинен бачити у своєму телефоні не тільки друга, але і ворога, щоб заздалегідь попередити неприємні ситуації.Неправильним буде і скептичне ставлення до телефону. Якщо він заважає в тій чи іншій ситуації, чи не краще його прибрати куди подалі, замість повної відмови купувати його? Адже подивіться на це з іншого боку – ви позбавляєте себе можливості контактувати з людьми, користуватися пропонованими послугами та інше. При самотньому життя така поведінка цілком зрозуміла. Але ми живемо в сучасному суспільстві, де спілкування з людьми – загальноприйнята норма. Не варто позбавляти себе цього через «сварки» з мобільними телефонами. Можливо, що одного разу саме він врятує вам життя. Отже все ж таки мобільний телефон – це не розкіш, а необхідність для кожної сучасної людини.

Дмитрику, підеш грати у футбол, якщо виконаєш домашнє завдання.

Вибач, як що не так.

Якби ви вчились так, як треба, то й мудростьби була своя. (Т.Шевченко)

Стався до людей так, як би ти хотів, щоб відносилися до тебе.

 

Марійка захворіла після того, як вийшла прогулятися без верхнього одягу, зате набралася досвіду і більше так не робитиме.

За те, що ти так вчинив, Андрійку, тебе чекає покарання.

Мудрець говорив не голосно, проте його  всі чули. Він говорив про те, що ніхто не знав.

Щоб отримати високу оцінку, потрібно добре постратися.

 

Що б не сталося, не втрачай віри в себе!

Всім було весело, причому ніхто не вживав спиртного :) 

При чому тут я?

Сьогодні я прокинулась від легесенького постукування у вікно. Відкрила очі і ледь не скрикнула від радощів: «Яблунька розцвіла! Яблунька мого доброго дідуся.:.»
Відчинила вікно, і дукмяна хвиля ранкової свіжості, напоєна тонким ароматом яблуневого цвіту, підхопила мене на крила спогадів. Я повертаюсь у дитинство...
Як живий іде садом дідусь. Він і дня не міг про-.жити без роботи у свої сімдесят п'ять.
— Відпочили б, дідусю,— просила я його. А він лише одказував: «Без діла слабіє сила...»
Якось весняним, ранком дідусь сказав, що сьогодні навчить мене саджати яблуні. Я вже хотіла бігти, та він зупинив, ховаючи посмішку в сиві вуса. «Не метушись — швидше буде...»
Зібравши інструменти, дідусь став розмічати місце для ями, а я замішувала у чавунці глиняний розчин. Дідусь тим часом став не поспішаючи копати.
Незабаром він покликав мене. «Бери, внучко, заступ і ген на той пустир підемо. Яблунька там, наче сирітка, серед кущів терсну заблукала...»
Деревце справді виявилося непоказним. Стовбур зламаний. Гілки висіли, ніби перебиті руки.
Яблуньку дідусь викопував довго. Потім обережно взяв дичку своїми вузлуватими мозолястими руками і став уважно розглядати кореневище. Щось проказуючи стцха до яблуньки, відрізав ножицями пошкоджені корінчики. Зануривши кореневище у глиняну купелю, опустив саджанець у ямку.
Я стала закидати її, а він у той час ніжно підтримував яблуньку, легенько підтрушуючи. Зробивши црасиву луночку, з якоюсь веселою зажурою мовив: «Рости на радість людям!»
...Спогади на мить перервала бджілка, що злетіла з рожевої пелюстки. І знову я згадала дідуся. Останню його яблуньку — і першу в твір моєму житті.
Ні, дідусь не просто навчив мене саджати дерева, він навчив дарувати іншим радість і красу. А вони — безсмертні!