Твір-роздум розкривши своє бачення духовного обличчя нашого сучасника.?

Мій сучасник… Який він? Різний, але загалом непростий. Кажуть, що він надзвичайно практичний, йомубракує духовності. Я із цим цілком згодна. Зустрічаючись зі своїми ровесниками в різних місцях, бачу, чим вони живуть. Більшість мріє про гарне вбрання, престижний виш, а в майбутньому і таку ж професію, високі заробітки, заможного чоловіка чи дружину. З одного боку, в цьому немає нічого поганого, кожна людина заслуговує на гідне життя, але, крім матеріального, є ще духовне. А цього моїм одноліт­кам дуже бракує. З розповідей батьків знаю, що їхні ровесники писали вірші, читали книжки, з повагою ставилися до дівчат. А тепер? Для чого читати, якщо є комп’ютер? Трудитися над складанням віршів теж не хочеться, а о ставлення до дівчини взагалі не варто задумува­всь. Єдина духовна їжа — це музика. І то часто така, о може викликати у людини не душевний комфорт, радість, а навпаки — агресію. Можливо, не всі зі мною погодяться. Можливо, я перебільшую. Буду тільки рада, якщо це так. Світ теперішній надзвичайно жорстокий. Але є ж люди, які вносять у наше життя спокій, радість, думають не тільки про буденне, матеріальне, а й про вічне, духовне. Я впевнена, що кожен з нас здатний зробити чимало добрих справ на землі й залишити по собі добру пам’ять у нащадків. І це потрібно робити сьогодні, бо, як пише В. Симоненко:

Як відомо, держава – це утворення, створене людьми для врегулювання їхніх інтересів і конфліктів. Згідно загальній ідеї кожна держава складається з представницьких органів, таких як Президент, парламент тощо. Водночас вкрай важливо розуміти, що, у зв’язку з тим, що органи ці є представницькими, є і той, кого вони представляють. Саме народ, частиною якого є і ми, обирає і таким чином формує представницькі органи. Представницькі органи держави представляють народ.

Кожна людина є хоч і невеликою, але все ж частиною держави. Це накладає на кожного представника народу нехай малу, але відповідальність за те, що відбувається в нашій країні. Тому з дитинства необхідно замислюватися про те, як можна було б поліпшити країну і державу, зробити її більш приємним місцем для перебування та життя. Звичайно, далеко не кожен з тих, хто замислюється, зможе привнести і додуматися до чогось дійсно корисного, але, чим більше таких буде, тим більша ймовірність успіху.

Однією з характерних рис сучасного українського суспільства є байдужість до громадських і політичних процесів. Багато людей дистанціюються від суспільства, не хочуть брати участі у вирішенні спільних проблем життя людей і бажають лише сконцентруватися на власному особистому житті, покращуючи лише свої справи. Таку позицію зрозуміти можна, адже сучасне суспільство демократично і не вимагає від кожного обов’язкової участі. Але варто розуміти, що такі люди навряд чи мають моральне право нарікати на недосконалість нашого суспільства і держави. Якщо людина нічого не робить для поліпшення не тільки свого життя, але і для збільшення справедливості, чесності та прозорості в суспільстві і державі, чому вона повинна потім бути незадоволеною різними явищами негативного характеру? Держава та її якість – це ми, бездіяльність кожної окремої людини призводить до того, що держава стає гірше і менш перспективною. Важливий принцип кожного послідовного і відповідального громадянина полягає в тому, що потрібно починати все з себе. Якщо ви хочете жити в більш гарній і приємній країні, шукайте шляхи для того, щоб зробити щось для неї корисне, а не просто скаржіться на те, як погано ми всі живемо.

Держава – це ми. Серед нас занадто багато байдужих людей, які не турбуються про те, що буде з нашою державою не лише через десять років, а й навіть завтра. Цю ситуацію потрібно змінювати, адже, якщо цього не робити, ситуація поступово буде лише погіршуватися і рано чи пізно люди побачать, що разом з деградацією держави деградували і вони самі.

Українці завжди були дуже гостинними. Навіть якщо в хаті не було багато смачної їжі, гостя завжди намагалися гарно пригостити, а якщо вже було запізно, залишали переночувати. Взагалі, гостю пропонувалося все найкраще, що було в домі. І так було завжди, бо так повелося з давніх давен. А чи змінилося відношення до гостей тепер, у двадцять першому сторіччі?
Як на мене, не дуже. Звісно, я можу судити тільки з власного досвіду та по расказам друзів та знайомих, але все ж таки я можу стверджувати, що українці як були гостинною нацією, так нею і залишилися. Інша справа, що тепер заздалегідь дзвонять перед тим, як прийти у гості, бо людей може не бути вдома. Попередити про свій видит - це питання етикету, і таке правило аж ніяк не робить людей менш гостинними. 
Як і раніше, нинішнє покоління українців любить як ходити у гості, так і приймати гостей. Як і раніше, ми намагаємося зробити так, щоб гість почував себе як удома. Як і раніше, добре пригостити та розважити гостя - обов'язково. Як і раніше, господарі потурбуються про те, щоб гість добрався додому без перешкод або взагалі переночував у них та поїхав додому вранці. Тому я вважаю, що гостинність як була, так і залишається характерною рисою нашого українського народу.