Сергiй i митько- справжнi друзi (сочинение, 1 лист. митькозавр iз юрiйвки ) за ранние

Митько и Сергей — два друга-пятиклассника, которые стали героями повести «Митькозавр с Юрковки, или Химера лесного озера». Изобретательные друзья, получив на лето задание от «любимой ботанічки» собрать коллекцию насекомых, уговаривают своих родителей отпустить их в деревню к Митькової бабушки на все лето. Сережины родители категорически против, потому что знают, что эти двое друзей — страшная взрывная сила, но поддавшись весомым аргументам о двойки за незібрану коллекцию и «преждевременное старение наших организмов», наконец сдаются.

Сначала их совсем не интересует собирание каких-то там насекомых: и зачем им изучать какую-то зоологию, и чем она может быть лучше ботанику? Все свое время друзья собираются посвятить исключительно забавкам, потому что на то они и пятиклассники, которые тяжело работали весь учебный год.

Когда Митько и Сергей приехали в Юрковки, то по дороге до бабушкиного дома они встретили местного четырнадцатилетнего парня Васька, который стал шутить с вооруженных сачками приятелей. «От нечего делать» Васька решил пошутить и напугать друзей. Увидев Сергея и Митька на берегу озера, он рассказал им страшную тайну про жуткое чудовище, химеру, которая живет в лесном озере. Хоть, на первый взгляд, история была чуть подобная правды, но она очень заинтересовала приятелей. И именно поэтому они решили остаться на ночь у озера и проверить, действительно там скрывается страшное чудовище. С этого и начинаются неповторимые приключения друзей, которые неожиданно привели их к увлечение зоологией.

Все время Митько и Сергей попадают в забавные ситуации, иногда они близки к ссоре, но стараются не конфликтовать, потому они все же настоящие друзья, у которых есть одно важное общее дело. Товарищи всегда друг другу и вместе выкручиваются из сложных ситуаций. Юные исследователи преодолевают свой страх перед неизвестным чудовищем, которое, возможно, даже съело человека, оставив лишь одну сандалию, и упорно стоят возле озера.

Конечно, приятели были очень разочарованы, когда выяснилось, что на самом деле нет никакого Митькозавра, что его просто выдумал Васька. Но ничто не может надолго испортить настроение Митьку и Сергею, они понимают главное: время не напрасно. Они за это время узнали столько интересного, что Ваське даже не снилось. Друзья узнали много нового о динозавров, прекрасно провели время. Митько и Сергей — лучшие друзья и единомышленники, которые всегда полны сил для новых открытий.

Діалог про Шевченка- Привіт! Що читаєш? - Привіт! Та ось «Кобзаря» придбав на вихідних. Не можу відірватися! - Мені теж Шевченкові вірші подобаються. У них є щось особливе, якась душевність та мелодійність. - Так, вірші чудові. Шевченко – справжній талант. Я ось міркую, як нам пощастило, що його помітили, викупили з кріпацтва, так, що він мав змогу опублікувати свої твори! - Так! Хоча, якщо я не помиляюся, спочатку його помітили як художника, через хист до малювання викупили та до у навчанні. - Так і було! Ось так таланти врятували людину від тяжкої кріпацької долі. - Це правда. Проте сам Шевченко все життя вболівав за кріпаків, ніколи не став байдужим. Уся його творчість – це ніби заклик звернути увагу на тяготи та нещастя людей, яких нікому було захистити. Йому боляче було бачити такі людські страждання в рідному краї, на рідній землі. - Та й у нього самого доля непроста була. Мабуть, коли людина на власній шкурі відчула, що це таке – неволя, бідність, безправ’я, вона не може бути байдужою. - Поезія була його виразити свої думки, почуття, ставлення. Це те, чим Шевченко міг зарадити – змусити своїх читачів відчувати. Тобі ось який вірш найбільше подобається? - Ой, та я й не знаю, багато їх! «Лілея», «Сон», «Гайдамаки» та інші. А ти бачив картини Шевченка? Як тобі? - Бачив деякі, і картини, і малюнки. Вони дуже майстерно виконані, такі гармонійні. Він і портрети малював, і пейзажі. - Так, дійсно талановита людина талановита в усьому! Це викликає захоплення! - Згоден!

Колись, коли сонце розкидало свої промінчики по землі, у садку росла гарна клумба. І була там єдина, найкрасивіша квітка-фіалка. Завжди, коли хтось проходив біля неї, усміхався. Фіалка завжди вважала, що вона своєю красотою керує усім, що біля неї- водою, сонцем, хмарами. Але, одного разу, про це дізналася вода і дуже образилася на фіалку, бо та не слухала її, що та дає їй життя і красоту. Наступного разу, сонце знову пестило землю своїми променями. Але у цей раз, коли хтось проходив біля клумби ніхто не посміхався. Фіалка вмирала. Вона не знала чому, кого біля неї нема? Глядь, сонце є, хмарки теж, немає тільки водиці. І тільки тоді фіалка зрозуміла, що робила вода для неї. Рослина звала її, звала, а вона не приходила. Квітка, вже давно розчарувавшись, почала помирати. Однак, вона почула, як з весеою пісенкою до неї прямує її подружка-вода. Як тільки вона прийшла, фіалка відчула сили, і стала буяти своєю красотою. Більше вони ніколи не розлучалися, фіалка зрозуміла, що дружба-це найголовніше. Що маючи дружбу, ти маєш все.