Есе "мій обов'язок перед мовою" до двох сторінок

люди дуже часто говорять про те, що потрібно творити добро, і тоді світ стане кращим. «за добро добром відплачують» - говорить народна мудрість. але з екранів телебачення часто демонструють зовсім протилежне: от зробиш комусь добро, а він тобі злом віддячить.

і знайомі з цим згодні: невдячні люди дуже часто трапляються навколо нас. можливо, злом вони за добро не відплачують, але й подяки від них не дочекаєшся.

але чому все одно потрібно творити добро? мабуть, тому, що це нагальна потреба людини – посміхнутися комусь, простягти руку . перейти вулицю, зігріти змерзлого, винайти для хворих чудодійні ліки. або просто сказати добре слово підтримки.

звичайно, коли людина говорить красиві слова та обіцянки – це ще не так багато вартує. потрібно підкріпляти свої слова реальними вчинками.

я думаю, що творити добро – це потреба навіть не просто людини, а всякої живої істоти. скільки буває випадків, коли, наприклад, кіт виховує покинутих цуценят, або навіть вовки вигодовують загублених у лісі людських малюків. не може жива істота жити без того, щоб самому творити добро. усі релігії світу вчать нас робити добрі вчинки, і християнська віра теж.

мабуть, у нашому непростому світі складно творити добро. і мені, як і усім, теж хочеться його творити. але не завжди виходить. часто забуваєш, що потрібно сказати щось хороше, а замість цього дратуєшся та огризаєшся на близьких та друзів. а потім почуваєшся дуже соромно. часто губишся, коли час зробити добрий вчинок, а потім думаєш: потрібно було вчинити так і так…

ми боїмося чинити добро, тому що не впевнені, що нам за це віддячать. хотілося б скинути ці обмеження і просто робити добро безкорисливо, не сподіваючись на вигоду. від цього можна отримати велику, безмежну радість. найщасливіші люди – ті, хто вміє іншим просто по волі своєї душі. і для них це так само природно, як дихати. оточуючі інколи вважають таких людей майже святими.

а той, хто добра не робить – він неначе живе у неповну силу, зіщулившись, озираючись навколо: де б вигоду знайти. він не проживає половину свого життя, і з його очей ніколи не ллється життєдайний світ. часто і дивитися на такого не хочеться.

знаєте, одним з прикладів безкорисливої доброти я вважаю героїню поеми «наймичка» тараса шевченка. ганна виховувала свого сина, все робила для нього, хоч знала, що він не вважає її своєю матір’ю. він міг би вирости та вигнати її на вулицю – адже для нього вона була усього лише наймичкою. стара та хвора наймичка кому потрібна? ганна цього не побоялася, і все життя віддала маркові та його родині. і серце хлопця відізвалося на її доброту - він полюбив її як матір. добро все одно знаходить справжню подяку, я в це вірю.

Докладний переказ тексту під назвоню "Діоген" можна виконати так:   У бочці було незручно, все боліло. Проте філософ став надто ледачий, щоб рухатися. Так минали місяці й роки. Одного вечора вулицями міста пронеслися вершники. На чолі був Александр Македонський. Його увагу привернула бочка.
   - Хто це такий і що все це значить? - запитав Олександр.
   -  Це ж Діоген, філософ, учень чи Сократа, чи Платона.
   - Це цікаво, - протяг Александр, що сам був учнем Аристотеля. Йому враз стало нудно. Він звернувся до Діогена:
   - Ти, кажуть, філософ. Отож коротко: у чому суть твого вчення?
   - У постійному вдосконаленні душі й серця.
   - Яким
споглядання внутрішнім оком ідей і гідностей, закладених в душі й серці людини.
   - Але ж це дурниця! - гукнув Александр. - Єдине, що прокладає шляхи до удосконалення людини - це сила. Вона знищує ворогів, закликає до подвигів, валить старі царства й творить на їх місці нові. Сила - це єдиний б не давати людям загнивати в їхніх бочках.
   За наказом Александра воїни розбили бочку, а Діогена віднесли в лазню й вимили.  Раптом він відчув, як йому стало легко й гарно. Що це значить? Чого йому так приємно: від води чи пари? Але ж це все зовнішні сили. Але виходить, що це була затишна брехня, і внутрішнє живе лише тоді, коли світ зовнішній кладе на нього свій дотик. Але  зовнішній світ безмежний. Викупавшись, філософ апетитно поїв і став разом з воїнами навантажувати мішками тарані кораблі. Думав: праця - зовнішня сила.  Незабаром він став стрункий. Як він тепер реготався з тієї дурної філософії. Ні! Під лежачий камінь і вода не тече. Вода, мішок із таранею дають зрозуміти, що навіть такі фактори дають поштовхи думки й загартовують тіло. 
   І Діоген пішов з Александром Македонським у похід, бо вважав, що великі дії мусять мати й великі наслідки для цілих народів і кожної людини.
   Десять років тривав похід. Світ було пройдено. Мільйони людей упали до ніг Александрові, але щораз тяжче ставало на душі Діогена. Він знав багато, але те, що він бачив, не викликало вже радості в нього. По світу народи гнулися в тяжкім ярмі рабства, доля жодного народу не кращала.
   Це були живі мудрі істини, і Діоген поринув у думи. Причиною загибелі всіх царств і його батьківщини Греції було рабство. Лише вільна людина може любити й захищати свою батьківщину. 
Якою б сильною стала імперія Александра, коли б він захотів знищити рабство! І Діоген вирішив сказати про це Александрові, але його й близько не підпустили сторожі рабства.
   І Діогенові стало байдуже. Життя пройшло марно.  Знесилений літами й війною, він лежав під парканом, поки хтось знову не приніс йому бочку з просяною соломою.
   Їхав якось вулицею Александр, уже хворий пропасницею й обтяжений думками. Нічого не клеїться. Що буде з імперією? І раптом бачить бочку, спиняє коня:
   - Я думаю, Діогене, про моє царство. Що станеться з ним, коли я помру?
   - Воно може не розпастися. Але сила - недостатній засіб для цього.
   - Що ж робити? - спитав Александр.
   - Звільнити країну від рабів!
   - Але їх багато і їх не можна знищувати!
   - Але навіщо нищити? 
   Александр втупився очима в Діогена. Він зрозумів напрям думок Діогена, тих страшних думок, які терзали його самого. І він гукнув не Діогенові, а самому собі:
- Мовчи, божевільний! Я забороняю говорити тобі!
   - Але слухай! Звільни половину світу від рабства, і ти підкориш увесь світ!
   Та погляд Александра вже збляк. Він тремтів.
   - Що з тобою? Схвилював той мугир? - спитали в Александра. 
   - Мугир? - Александр глянув на Птоломея. І вже не скоро сказав:
   - Так, мугир, але коли б я не був Александром, я волів би стати Діогеном.