❗ ів❗ ЗРОБИТИ С ЦЬОГО ТЕКСТА СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ❗ Вдалині мліло місто, і чернець рушив до нього. Це був Карлополіс – резиденція шведського короля. У приймах у нього – український гетьман-вигнанець Пилип Орлик, який недавно повернувся з недобитим військом з-під Білої Церкви.  Монах чув, що вісім полків драгунів кинув цар Петро на армію Орлика. Коли ж відступили царські воїни, то рушили на своїх козацькі загони гетьмана Скоропадського. Вони й розбили армію Орлика. Поспішив тоді Орлик у Карлополіс і спитав короля, де його до Король же спитав Орлика, де Мазепи скарб, за який мали закупити зброю… «Ось де», - показав Орлик на козацький базар за наметами: там товпилися турки, татари, купуючи в запорізьких лицарів похідні обладунки, щоб козацтво мало за що з’їсти хліба й випити за колишні перемоги. Безнадія огортала від цих торгів. Якийсь нетяга скручував шаблю з дамаської сталі в колечко, відпускав, і вона випорскувала в повітря з дзвінким зойком. Турок брав шаблю, змахував нею, перерубуючи кінську волосину, потім забирав, кидаючи продавцеві монету. Інший козак клацав язичком пістоля й прицілювався в яструба, стріляв – і яструб падав додолу. Козак забирав монету й квапився до шинку. А там гармаші вже пропивали виторг за гармати: гуляй душа без кунтуша! Чернець схопив голову в руки: невже завершує козацтво у безслав’ї свою славну історію? Все траплялося на козацькому віку, але ніколи не продавав козак зброї… Що він купить на ті, що залишаться після шинку, гроші – ярмо?! Монах стояв на порозі гетьманської світлиці й придивлявся до невисокого чоловіка – вірного побратима гетьмана Мазепи, що на вигнанні сам гетьманом став. Пилип Орлик у черкесці, ботфортах, з лисуватим тім’ям, зсутулений у плечах, стояв біля вікна і дивився на базарний збрід. Повернувши голову на скрип дверей, гетьман побачив монаха, показав рукою, щоб присів. Гість подумав, що Орлик безсилий, щоб, як Христос, розігнати міняйлів нагайкою. Не може, бо козаки, озлоблені поразкою під Білою Церквою, здатні розірвати гетьмана на шматки. Зазирнувши у вічі Орликові, монах спитав: - Чому не вийдеш до козаків, які спродують зброю разом зі своєю честю? Поник гетьман, довго мовчав, потім мовив: - Замість перемоги в бою я дав людям іншу цінність. Вона сьогодні може здатися безвартісною, та колись вивищить нашу націю серед народів… Я дав українському народові найсправедливіший Закон – «Конституцію прав і свобод Запорозького війська», за яким вони мають право судити навіть мене. Ним я дав право кожному бути вільним від страху залежності. Бо тільки вільні люди зможуть створити вільну державу! Завтра з новим Законом ми визволимося, і тоді лицар своєї зброї не продасть! Чернець відчував, як у душі проколюється паросток надії, задля якої варто жити і страждати. - Візьми мій Закон, - Орлик подав монахові списаний дрібною в’яззю пергамент, - і проповідуй слова його правди! Чернець узяв сувій, подався до виходу, та на порозі спинився і спитав: - Ви збираєтесь далі воювати, пане гетьмане? Вірите в перемогу? - Ні, - сказав гетьман, і ченцеві стало впевненіше від того, що не почув бравадної олжі. – За свого життя не діждусь перемоги. Така склалась у світі кон’юнктура. Та мусимо знати наші законні права, бо інакше наше право стане незаконним. Мусимо щодня вселяти в людей віру у власний Храм на своїй землі. Іди його шукати! ​​

Моє село невелике, порівняно з містом, але дуже мальовниче. Зветься воно Василівкою, на честь хлібороба Василя, який першим поставив тут хату.

Той Василь дуже вдало вибрав місце для оселі. Опис місцевості села я почну з опису річки. Вона тиха, заросла комишем. Річка протікає відразу а околицею нашого села. Там купаються місцеві гуси, а на березі пасуться корови.

А далі розташований шматок незайманого степу, горби та схили. Весною він увесь заквітчаний, а влітку вітер доносить до села духмяні пахощі степових трав. Зі степом стикаються рівні зелені поля. Тут агрофірма та фермери вирощуют пшеницю, кавуни та дині, а ще — овочі.

На схід від села розташований невеликий та неглибокий ставок. Він має штучне походження. Його вирили десь сімдесят років тому. Саме сюди селяни ходят рибалити та купатися, бо в самій річці суцільні мул, комиш та жаби.

Ще на річці водяться видри, білі чаплі, навіть хижі ласки. В степу можна зненацька наполохати зайця або ховрашка. А одного разу, коли зима була холодна, люди бачили просто за околицею села старого сірого вовка.

Але наше село цивілізоване. В ньому багато вулиць, навіть є так звані “краї” . Наприклад,та частина села, що знаходиться біля річки, зветься “Жабівкою”. У нас є газопровод, магазини, середня школа, дітсадок, будинок культури. Ще в селі є церква, саме тому село споконвіку зветься селом, а не хутором. До нас можна доїхати з районного центру на автобусі, який ходить тричі на день.

Більшість селян живе у садибах. Вони саджають великі городи та збирають у власних садках яблука, вишні, черешні та груші. Проте біля сільради є кілька двоповерхових будинків з квартирами.

Коли я стану дорослим, то обовязково поживу певний час у місті. А потім повернуся до рідного села, бо мені до вподоби жити серед природи.

Моє село невелике, порівняно з містом, але дуже мальовниче. Зветься воно Василівкою, на честь хлібороба Василя, який першим поставив тут хату.

Той Василь дуже вдало вибрав місце для оселі. Опис місцевості села я почну з опису річки. Вона тиха, заросла комишем. Річка протікає відразу а околицею нашого села. Там купаються місцеві гуси, а на березі пасуться корови.

А далі розташований шматок незайманого степу, горби та схили. Весною він увесь заквітчаний, а влітку вітер доносить до села духмяні пахощі степових трав. Зі степом стикаються рівні зелені поля. Тут агрофірма та фермери вирощуют пшеницю, кавуни та дині, а ще — овочі.

На схід від села розташований невеликий та неглибокий ставок. Він має штучне походження. Його вирили десь сімдесят років тому. Саме сюди селяни ходят рибалити та купатися, бо в самій річці суцільні мул, комиш та жаби.

Ще на річці водяться видри, білі чаплі, навіть хижі ласки. В степу можна зненацька наполохати зайця або ховрашка. А одного разу, коли зима була холодна, люди бачили просто за околицею села старого сірого вовка.

Але наше село цивілізоване. В ньому багато вулиць, навіть є так звані “краї” . Наприклад,та частина села, що знаходиться біля річки, зветься “Жабівкою”. У нас є газопровод, магазини, середня школа, дітсадок, будинок культури. Ще в селі є церква, саме тому село споконвіку зветься селом, а не хутором. До нас можна доїхати з районного центру на автобусі, який ходить тричі на день.

Більшість селян живе у садибах. Вони саджають великі городи та збирають у власних садках яблука, вишні, черешні та груші. Проте біля сільради є кілька двоповерхових будинків з квартирами.

Коли я стану дорослим, то обовязково поживу певний час у місті. А потім повернуся до рідного села, бо мені до вподоби жити серед природи.