Кожне слова вірша (якщо це можливо) пояснити яким утворено. Малесенька, Малюсінька, Манюнька, Одним одна, Самісінька-сама На яблуньці Розкрила дзьобик Брунька, А навкруги — Куди не глянь — Зима. Така стоїть у світі Холоднеча! Такі сніги! А брунька — за своє: Лишень розкрила дзьобик — І щебече, Витьохкує, Цвірінькає, Кує. Та все про те, Що літо — недалечко. Наприклад: зимонька - суфіксальний

У давнину наші предки називали Берегинею своє житло, бо воно оберігало не лише від холоду, від зла, але й берегло чистоту людської душі. Кожна частина житла мала своє символічне значення. Піч символізує собою родинне вогнище і була священна, як мати. Вона обігрівала, годувала всіх. Найсвятішим місцем у хаті була покуть. Там висіли ікони, прикрашені рушниками і пахучими травами. На покуті садили почесних гостей, молодих під час весілля, там же ставили дідуха на Різдво. Прикрасою житла служили вишиті рушники. Їх вішали над дверима, над вікнами, стелили на столі, але найкрасивішими обов’язково накривали ікони. Прикрашали хату і настінними малюнками, які служили і прикрасою, й оберегами. Малюнками розписували піч, припічки, вкладаючи свій щедрий талант у колоритні орнаменти. Під іконами стояв великий стіл, розрахований на численну родину: біля нього всі збиралися і коли їли, і коли вирішували важливі питання. На ньому завжди мала лежати прикрита рушником паляниця. Біля стола попід стіною стояла довга деревяна лава, а збоку його — велика скриня, куди складався одяг, рушники тощо. Недалеко від печі ставився деревяний настил на стовпчиках — піл. На ньому спали, а вдень, прибравши постіль, його нерідко використовували для хатніх справ. Я ніколи не жила у такій хаті, але мої пращури передали мені, мабуть, святу любов до неї, бо трепетно хвилюється моє серце, коли чую слова: Хата моя, біла хата, Казко тепла й доброти…

Це портрет козака в похідному одязі зі зброєю в руках. Художник намагається зобразити суворого і водночас задуманого запорожця.
На передньому плані картиними бачимо немолоду людину з міцною поставою. Позаду бувалого воїна — сутички, війни, битви. На смаглявому обличчі сліди часу і переживання, адже чоло пооране глибокими зморшками. Густі чорні брови суворо насуплені, в очах причаєний смуток, задума. Орлиний ніс із горбинкою надає обличчю виразу мужності, сили і впевненості в собі. На самому чубі розлігся оселедець. Довгі вуса грізно настовбурчені, а густі, як ліс, брови нависають над очима.
Одягнений чолов’яга у сорочку з жупаном. Зверху, наче шкура ведмедя, обвисає кирея. У міцних руках захисника народу застигла шабля, загартована в кривавих боях.
Образ героя, змальований художником, викликає пошану до вірного сина свого народу, нагадує славне історичне минуле.
На мою думку, художнику вдалося зобразити на картині задуманий і водночас суворий вигляд запорожця.
твір опис картини Антона Монастирського «запорожець»