Твір-опис місцевості на основі особистих вражень у художньому стилі " цю місцину я пам'ятатиму завжди"

Твір «Опис місцевості на основі власних у художньому стилі. Опис міста

Якось взимку ми з батьками приїхали до їхніх друзів у чудове приморське містечко Бердянськ. Взагалі-то, це курорт державного значення, з цілющими морськими грязями, вузькою смужкою піщаної коси, що на кілька кілометрів врізається в морський простір, пляжами, парками розваг. Влітку він, мабуть, потопає в зелені та повниться дзвінкими голосами відпочивальників. Та я гуляв містом холодною безсніжною зимовою дниною, і вона справила на мене неабияке враження.
Частина міста розташована на горі відносно берега моря, цей район так і називається між людей. Там знаходяться промислові підприємства та житлові квартали. Проте найкраще, що є в тому районі – це вид, що відкривається перед очима. З Гори увесь Бердянськ лежить перед тобою як на долоні – будинки та дороги, головна алея, що веде до пляжу, Набережна. Прямо від місця, де я стояв, від оглядової площадки, широка вулиця, що починалася це зі сходів спуску з Гори, пролягала крізь центр міста і доходила аж до моря. Море – це те, що вражає найбільше, навіть зимою. Безкрайній простів, що впирається лише у горизонт, зліва направо, скільки сягає погляд,. Таке свіже прозоре повітря, така воля для очей! Того дня море якраз почало відтаювати, звільнятися з крижаного полону.

Жили собі чоловік та жінка. Усього в них було доволі. Свого сина єдиного вони шанували й пестили, особливо мати. Усе, що забажає, виконували, не давали й пилинці впасти.

Доріс Павлусь до парубка, зробився гладким та опецькуватим, тільки руки в нього білі й ніжні, бо ніколи роботи не знали. Чоловік картав жінку — навіщо такого лінивого виростили, що з ним буде, як їх не стане. Мати відповідала, що на все воля Божа.

Якось Павлусь уночі розвередувався — захотів меду. Мати побігла по селу шукати, ледве випросила. Прибігла, а синок уже й спить. Через той мед занедужала мати, й не стало її. За нею й батько пішов.

А Павлусеві все одно добре. Стали за ним доглядати наймит і наймичка, що їх господиня просила колись. Щастя, як горох, так і сипалося на парубка. У господарстві лад, прибуток, відкрили навіть шинок із лавкою. Павлусь тільки їсть та спить, ліньки й повернутися, не те що на вечорниці йти.

Якось на Зелені свята зібралися парубки йти шукати скарб. Вирішили попросити Павла, щоб він пішов із ними на щастя. Той не "хотів і сказав, що як Бог дасть, то й у вікно вкине.

Ходили хлопці до вечора, нічого не знайшли. Аж бачать — лежить здохлий хорт. Вирішили взяти його на дрючок та й укинути Павлові у вікно заради жарту. Так і зробили. Кинули собаку, а з нього як посипляться дукати! Парубки хотіли забрати, а наймит не дав. І Павло сказав, що це йому Бог у вікно вкинув, як він і казав.

Щастя не залишало Павлуся. Знайшлася хороша дівчина, одружилися вони, народилися у них гарні діточки.

Жили собі чоловік та жінка. Усього в них було доволі. Свого сина єдиного вони шанували й пестили, особливо мати. Усе, що забажає, виконували, не давали й пилинці впасти.

Доріс Павлусь до парубка, зробився гладким та опецькуватим, тільки руки в нього білі й ніжні, бо ніколи роботи не знали. Чоловік картав жінку — навіщо такого лінивого виростили, що з ним буде, як їх не стане. Мати відповідала, що на все воля Божа.

Якось Павлусь уночі розвередувався — захотів меду. Мати побігла по селу шукати, ледве випросила. Прибігла, а синок уже й спить. Через той мед занедужала мати, й не стало її. За нею й батько пішов.

А Павлусеві все одно добре. Стали за ним доглядати наймит і наймичка, що їх господиня просила колись. Щастя, як горох, так і сипалося на парубка. У господарстві лад, прибуток, відкрили навіть шинок із лавкою. Павлусь тільки їсть та спить, ліньки й повернутися, не те що на вечорниці йти.

Якось на Зелені свята зібралися парубки йти шукати скарб. Вирішили попросити Павла, щоб він пішов із ними на щастя. Той не "хотів і сказав, що як Бог дасть, то й у вікно вкине.

Ходили хлопці до вечора, нічого не знайшли. Аж бачать — лежить здохлий хорт. Вирішили взяти його на дрючок та й укинути Павлові у вікно заради жарту. Так і зробили. Кинули собаку, а з нього як посипляться дукати! Парубки хотіли забрати, а наймит не дав. І Павло сказав, що це йому Бог у вікно вкинув, як він і казав.

Щастя не залишало Павлуся. Знайшлася хороша дівчина, одружилися вони, народилися у них гарні діточки.