быстрее руские и разделите слово рушниками на частини

РУШНИ́К, а, ч.

1. Довгастий шматок тканини (бавовняної, лляної, полотняної і т. ін.) для витирання обличчя, тіла, посуду тощо. Прокоповичка обстелила край стола рушниками, щоб утирати губи й руки (Н.-Лев., III, 1956, 71); Маруся дістала з комода рушник, повісила на цвях біля умивальника (Головко, II, 1957, 442).

∆ Стале́вий (стальни́й) рушни́к — довгий лист сталі для піднімання затонулих суден. Під корпусом затонулого судна в грунті морського дна водолази прорили 12 тунелів і протягли крізь кожний з них міцний стальний рушник (Цікава фізика.., 1950, 134).

2. Шматок декоративної тканини з вишиваним або тканим орнаментом; традиційно використовується для оздоблення житла, в українських народних обрядах і т. ін. Стіни Галя вбрала шпалерами, пообвішувала вишиваними рушниками (Мирний, І, 1949, 359); — По конях і на Семипілки! Весільних рушників не знімати, молода їде з нами (Довж., І, 1958, 158); *Образно. На хмарних рушниках зоря квітки виводить… (Сос., І, 1957, 56); *У порівн. В Румунії зустріли нас, Як рідних, бідаки. У них вузенькі ниви, Неначе рушники (Нагн., Вибр., 1950, 201).

◊ Бра́ти рушники́ див. бра́ти; Верну́тися з рушника́ми, заст.— засватати. Вернулися Люде з рушниками, З святим хлібом обміненим.. Таку кралю висватали, Що хоч за гетьмана, То не сором (Шевч., І, 1963, 315); Готува́ти рушники́, заст.— те саме, що Рушники́ дба́ти (див. дба́ти). — Он до тебе восени прийдуть старости. Готуй рушники(Н.-Лев., II, 1956, 239); Побра́ти рушники́ див. побра́ти; Подава́ти (пода́ти) рушники́див. подава́ти1; Посила́ти (сла́ти, посла́ти) за рушника́ми, заст.— те саме, що Засила́ти (засла́ти) старості́в (див. засила́ти). Я вже двічі посилав До дівчини за рушниками (Шевч., II, 1963, 270); Присила́ти (присла́ти) [люде́й] за рушника́ми (див.присила́ти); Рушники́ дба́ти див. дба́ти; Става́ти (ста́ти) на рушнику́ (на рушники́), заст.— брати шлюб, одружуватися. [Xимка:] Усі бачили, сам бог бачив, як ми перед ним у церкві на рушнику ставали (Мирний, V, 1955, 240); Не зглянулись, як ще місяць злетів, коли ми з Марією на рушники стали (Мур., Бук. повість, 1959, 38).

Мовлення – це один з найважливіших засобів спілкування. по тому, як людина розмовляє, одразу складається враження про неї. мовлення людини – це наче її візитна картка, завдяки їй ми легко розуміємо, хто перед нами – дитина чи дорослий, людина з вищою освітою чи безробітний волоцюга, людина чемна чи груба. і культура мовлення є дуже важливою, адже якщо людина говорить з помилками, ставить неправильні наголоси, уживає недоречні слова та слова-паразити, то ми вже не сприймаємо її приязно, не вважаємо культурною.  що означає культура мовлення? це й дотримання літературних норм мови, вживання певних інтонацій. крім того, культура мовлення тісно пов’язана з культурою спілкування. треба вміти зрозуміти і те, що сказати, і те, як сказати, а також коли. найчастіше культурою мовлення володіє той, хто має відповідну освіту та виховання, тобто той, кого привчили бути чемними при спілкуванні з іншими, а також навчили правил мови, поваги до її краси та багатства. і хоч усі ми вчимо в школі українську мову (або будь-яку іншу), далеко не всі використовують ці знання в повсякденному житті. у побуті ми користуємося розмовним стилем і думаємо, що нам не треба стежити за тим, що ми говоримо. бо тут ніхто не поставить нам «двійку». але чи варто засмічувати своє мовлення нецензурними висловами, жаргонізмами, вульгарними словами? що красивого в безграмотності? хіба це робить спілкування приємнішим? мені здається, навпаки, цим ми лише принижуємо і співбесідника, і самих себе. до того ж, таке мовлення не завжди доречне й не всіма буде зрозумілим.  мовлення – це відображення думок людини, її світогляду з одного боку, а з іншого – це показник її ставлення до інших. вміння людини використовувати багатства мови для того, щоб виразити свої думки, характеризує її як освічену, розвинену, духовно багату. хтось скаже, що для нього це не має значення, як говорити. бо в житті є проблеми набагато більш суттєві. та спілкування – це одна з основних потреб людини, а зробити його приємним хоча б за культурного мовлення – це доступно кожному.

Народна дума оповідає про бурю на морі. Двоє братів-козаків, потопаючи, стали просити у Бога прощення за свої гріхи. Найбільшим своїм гріхом вони вважали те, що зневажали батька й матір, своїх рідних та сусідів. Тільки щира материна й батькова молитва до м урятуватися. А за козака-сироту нікому було молитися, нікому було його прощати, тому він потонув. Дума оспівує віру, силу материнської любові, необхідність усвідомлення того, що порятунок можливий лише через покаяння, розуміння своєї гріховності.