Твор на тему "моя улюблена справа" на 2 страницы

Ще в зовсім ранньому віці я була досить непосидючим і допитливим дитям, але в батьків ніколи не виникало зі мною проблем, адже їм не складало жодних труднощів мене чимось зайняти і на щось відволікти. Пропонують осідлати двоколісний велосипед у 4 роки — будь ласка, я тільки за! Приносять новеньку книжечку — все, я моментально поринаю у незвіданий світ казок. Хочуть записати на танці — я вже самостійно перед дзеркалом розучую свій перший, тільки-но вигаданий танець. Тягнуть у музичну школу — починаю проситися на додаткові заняття з фортепіано й вокалу! Мене цікавило усе без жодного винятку, я у всьому бачила щось особливе, мені вдавалося іноді навіть розгледіти те, що залишається часто непомітним для інших.

Мама завжди говорила, що мені варто розвивати усі свої таланти, бо була впевнена, що в житті може знадобитися все. Так я і робила до одного певного моменту. Одного разу, у намаганнях згаяти час, я з друзями забрела у місцеву картинну галерею, у ній саме представляли свої роботи маловідомі міські художники, але одна картина, на жаль, назву її я не запам’ятала, просто врізалася мені в пам’ять і ніяк не покидала моїх думок. На ній був зображений звичайний пейзаж, побудова малюнку теж була проста і невигадлива. Не можу пояснити, чому саме цей образ змусив мене задуматись над своїми захопленнями і теж звернутися до малювання, але все ж я дякую тому художнику за його прекрасний малюнок, єдиний погляд на який просто закохав мене у малювання. Я не можу сказати, що зовсім не малювала до того моменту, ні, я могла цим зайнятись тоді, коли цього хотіла моя душа. Але останні кілька років я малюю постійно, у моїй голові завжди вибудовуються якісь фантастичні сюжети, нові, неповторні ідеї, які одразу ж хочеться втілити на чистому аркуші паперу. Коли я зрозуміла, що живопис — це моє, то одразу ж записалась у школу малювання. Мені досі цікаво відвідувати кожне заняття, дізнаватись щось особливе про свою улюблену справу. Задля власного задоволення я частенько кілька разів на тиждень пробігаюсь місцями, де художники виставляють на показ свої щойно створені шедеври, читаю блоги людей, які розбираються в мистецтві, самостійно шукаю якусь додаткову інформацію в Інтернеті про новомодні тенденції і якісь зрушення в цій сфері.

Не можу навіть описати словами, як сильно я люблю малювати. У той момент, коли ти робиш перший мазок, світ навколо просто замирає, він на кілька годин просто перестає для тебе існувати, адже ти відкриваєш для себе власний світ — світ твоїх думок і фантазій. Це так прекрасно відчувати те, що ти можеш відобразити у картині себе, свій внутрішній світ, свої переживання й емоції, ти можеш подарувати іншим малесеньку частиночку своєї душі. Оце захоплення малюванням допомагає мені знайти гармонію в серці і у власних думках, заспокоїтися і навіть розважитися. До речі, не можу не похвалитися і не згадати про те, що мої аматорські картини вже прикрашали картинні галереї рідного міста, кілька з них навіть здобули призові місця на регіональних конкурсах. Тому я не думаю, що я займаюсь малюванням тільки для душі, сподіваюсь, що і в майбутньому воно до мені побудувати успішну кар’єру художника чи, наприклад, дизайнера.

Отже, як ви вже зрозуміли, улюблена справа мого життя — це малювання, адже саме вона приносить мені істинне задоволення і радість. Тому бажаю кожному з вас знайти своє покликання і захоплення, бо тільки так можна відчувати себе хоча б на четвертинку реалізованим у цьому житті і, безперечно, щасливим.

Ніщо мені так не пахне, як наш степ, — каже молодий Горпищенко, льотчик реактивної авіації, приїжджаючи до батька-чабана у відпустку.

І якось так випадає щоразу, що батька застає він не в хаті і не в кошарі, а в степу серед пасовища, де старий стоїть коло отари з ґирлиґою, в черевиках солдатських і в усіх своїх чабанських обладунках: пояс, а на поясі джермало, що дісталось йому у спадок ще від діда-чабана, і ріг баранячий з нафталіном — рани вівцям присипати, і пляшка суміші креоліну з дьогтем — теж для гоєння ран, і, звичайно ж, ножиці, щоб вівцям очі, бо, буває, Так позаростають, що й шпичаків не бачать, проколють очі об них.

Чабан Горпищенко собою незавидний, але в степу він якось далеко видний. Низькорослий, осадкуватий, прогартований вітрами, шкіра на ньому пропечена, як шкураток, а очі вже сиві од старості чи вицвіли від сонця та від неба, і самі вони мають барву вилинялого степового неба.

У всеозброєнні постає перед сином старий Горпищенко. Про таких чабанів кажуть, що він природний чабан, і хоч ростом його природа й не щедро дарувала, але тим вразливіший він, коли йдеться про його батьківську честь. З суворою гідністю і навіть настороженістю жде він, поки син, вставши з газика, підійде до нього, зірко стежить, чи син не зробить якогось промаху, чи не образить його чимось, не порушить давнього звичаю. І хоч сином його в радгоспі пишаються, бо знають, що він льотчик неабиякий, сьогодні реактивний сокіл, а завтра, може, полетить на такі планети, де ні отар, ні степів не буде, проте батька й це не виводить з рівноваги, він стоїть і з суворістю жде належної синової шани, а перед ним його ґирлиґа з мідною, рясно розгравійованою брейцарою.

А коли вже син поздоровкається і промаху ніякого в етикеті не зробить, тоді вицвіла текуча блакить батькових очей враз наливається ніжністю.

— Не забув? — ставить він перед сином ґирлиґу, де на брейцарі викарбувана з дитинства знайома синові кудлата чабанська вівчарка. — 3 яких частин складається ґирлиґа, ану?

— Брак, барнак, брейцара і держак! — чітко відповідає син, і цим йому вже забезпечена симпатія старого на весь час відпустки.

Хто незнайомий глянув би збоку на них, аж неймовірним йому здалося б, що цей щуплявий, до чорноти сонцем чоловічок дав життя цьому білявому ставному юнакові, який виструнчившись стоїть перед ним. Син усміхається, розглядаючи батькові обладунки.

— Здорово, га? — звертається він до сержанта-водія, що теж, злегка усміхаючись, виглядає з кабіни газика.

Хто-хто, а син знає, що добра половина цих обладунків в звичайний час зосталася б лежати вдома, бо нічого зайвого чабан не візьме в таку спеку носити з собою по степу, а якщо вже він так спорядився, якщо вже оту мідну напівстерту брейцару начищено до блиску, то це ради зустрічі з сином, то це для того, щоб у таку врочисту мить батькові було чим погамувати його чабанське й старістю не притуплене честолюбство.

Стоять вони удвох коло отари в степу — один той, що все життя пішки ходить по землі, другий, що півжиття проводить у небі; один з ґирлиґою, жезлом пастуха, що засвідчує приналежність до найдавнішого фаху людського, а другий з емблемою у вигляді крил на кашкеті, хоча найпрудкіші крила вже не можуть зрівнятися з тими швидкостями, на яких він живе. Стоять, а біля них збилася жаркою купою отара, збилася густо, в щільник. Бруднувато-білі, вже острижені мериноси надсадно дихають, ховають голови від спеки у власну тінь, а за ними степ, і степ, і марево маревіє, — марево чи синява неба спустилася до землі, млисто розсіялась серед в.

Навіть того, чиє життя минає в небі, цей степ вражає своїм безмежжям, блиском, сліпучістю — сонце таке сліпуче тут світить, ніби ти опинився на якійсь уже іншій, ближчій до сонця планеті.

І все тут пахне. І хоч пахне не стільки якимись там особливими пахощами степового різнотрав’я, бо траву тут майже геть стирловано, одначе син таки каже істинну правду, що ніщо йому так не пахне, як цей степ, навіть коли він пахне гарячим лоєм отари, батьковим чабанським духом та відкритою навстіж сухою кошарою, яку зараз посилено дезинфікує сонце.

Одна з овець забентежилась, почала мекати в бік кошари, і льотчик, глянувши туди, помітив, як між кущами кураю стрибає щось схоже на зайченя. Стрибає невміло, натужно, стрибне і впаде, наче підстрелене, потім зводиться знов.

— Отож, кажуть, бог є, — загомонів батько. — А де ж він є? Хай ми прогрішили, а ягня? За що його він скалічив?

Жваво, майже підбігцем старий чабан кинувся до ягняти, взяв його на руки, приніс, поклав до вівці, і вона одразу заспокоїлась.

— Бач, як ноженята йому покрутило. Інші бігають, вибрикують, а цього щоразу треба підносити до матері, само не встигає за сакманом…

— Це ж чого воно таке?

— Таке вродилось, та ще й не одне: троє таких калічок в сьогорічному окоті… — Старий враз насупився, похмарнів. — А в Японії, я чув, дітей тридцять тисяч калічками народилось, це правда?

Уе-уе-уе

Я солдат.

Я не спал пять лет и у меня под глазами мешки.

Я сам не видел, но мне так сказали.

Я солдат.

И у меня нет башки,

Мне отбили её сапогами.

Ё-ё-ё комбат орёт.

Разорванный рот у комбата,

Потому что граната.

Белая вата, красная вата

Hе лечит солдата.

Я солдат - недоношенный ребёнок войны.

Я солдат, мама залечи мои раны.

Я солдат, солдат забытой богом страны.

Я герой, скажите мне какого романа.

О-о-о-о-о-о-о, уе,уе

О-о-о-о-о-о-о.

Я солдат.

Мне обидно, когда остаётся один патрон,

Только я или он.

Последний вагон, самогон, нас таких миллион,

О-о-о-о.

Я солдат.

Источник teksty-pesenok.ru

И я знаю своё дело, моё дело -

Стрелять, чтобы пуля попала в тело врага.

Это рагга для тебя,

Мама-Война, теперь ты довольна.

Я солдат - недоношенный ребёнок войны.

Я солдат, мама залечи мои раны.

Я солдат, солдат забытой богом страны.

Я герой, скажите мне, какого романа.

О-о-о-о-о-о-о, уе, уе

О-о-о-о-о-о-о.

Айм э солджа, айм э солджа,

Айм э солджа, айм э солджа,

Айм э сол-джа, сол-джа,

Сол-джа-джа.

Айм э солджа, айм э солджа,

Айм э солджа, айм э солджа,

Айм э сол-джа, сол-джа,

Сол-джа-джа.

Я солдат - недоношенный ребёнок войны.

Я солдат, мама залечи мои раны.

Я солдат, солдат забытой богом страны.

Я герой, скажите мне, какого романа.

О-о-о-о-о-о-о, уе, уе

О-о-о-о-о-о-о.

Объяснение: