Твір на тему праця людини окраса і слава праця людини бемерття ії

Кожній людині для життя потрібні певні ресурси. Найпростіші з них – це їжа, одяг, житло. У сучасному світі з’являється все більше речей, які людина прагне мати заради комфорту та можливостей. Але для того, щоб все це взагалі було, людина має трудитися, прикладати зусилля, використовувати свої знання та таланти. Навіть первісні люди мільйони років тому мали щось робити, аби щось мати. Спочатку вони ходили, шукали, збирали та зберігали продукти, потім займалися мисливством, риболовлею, згодом стали застосовувати знаряддя праці, вивчали навколишній світ. Це зрештою поступово призвело до того науково-технічного прогресу людства, який ми гаємо зараз. І все завдяки праці людей.

Праця завжди годувала людину. Щедра земля дарувала врожай хліборобові, майстерність та вправність приводила покупців на товари ремісника, сила та сміливість видобувачів підкоряла багаті на корисні копалини надра землі, розум та кмітливість вчених приводила до нових відкриттів та винаходів, якими тепер користується все людство.

Людина, яка вміє та любить працювати, в усі часи користувалася повагою інших. Той, хто вміє щось робити, тем більше добре, завжди прогодує і себе, і родину, вважалося у народі. Нажаль, крім тих, хто готовий чесно працювати, серед нас завжди знаходяться ті, хто сам нічого робити не хоче, а от привласнити плоди чужої праці – залюбки. Зараз взагалі в умах людей закріплюється думка, що заробляє гроші не той, хто працює, а той, хто краде. Нажаль, сучасна ситуація в нашій країні дійсно така, що далеко не завжди сумлінно працююча людина може заробити собі на гідне життя.

Роздумуючи про значення праці в житті людини, я не можу не погодитися з такою простою та розумною думкою, як та, що висловив колись видатний український філософ Григорій Сковорода. Я маю на увазі «споріднену працю». Сутність її в наступному: кожна людина вміє робити щось, до чого в неї є природний хист та покликання, тому така праця приносить людині не лише винагороду матеріальну, а й справжнє задоволення. Та люди часто змушені обирати між власною «спорідненою працею» та професією, яка вважається престижною та добре оплачуваною. І тоді праця стає для людини тягарем, повинністю. Мабуть, саме через це стільки людей у світі не полюбляють працювати.

.Тоді ,восени, майже в кожній хаті жили перепели (О.Гончар).

2. Коло діда ,на старому яблуневому пні ,сидів його давній товариш і побратим Григорій (О. Довженко).

3. Данилко, радо з підскоком, біг до сусідів (Петро Панч).

4. Під синім склепінням високого неба розкинувся широкий ,аж до самого обрію, степ (Ю.Бедзик).

5. Десь на дні мого серця заплела дивну казку любов (П.Тичина).- вроде нету

6. Людям хотілося жити, тобто творити, працювати (О.Довженко).

7.Терміни, чи спеціальні слова, вживаються для точного найменування певного наукового поняття (З підручника).

Объяснение:

Палац графів Потоцьких – яскравий зразок архітектури зрілого історизму, одна з найцікавіших архітектурних пам’яток Львова. Палац є прототипом так званих резиденцій «Entire cour et jardin» короля Людовіка XIV, що його визначають як «бароковий класицизм», коли чітке планування поєднується із багатим зовнішнім оформленням. На плані він має прямокутну форму з незначними бічними ризалітами.

Композиція палацу Потоцьких — центральноосьова. Двоповерховий, з додатковим мансардним поверхом, увінчаний «французьким дахом». Дахові конструкції дерев’яні, фасади рустовані з пластичним оздобленням. Вхід до палацу оформлює критий портик, до якого ведуть сходи та під’їздні пандуси. На центральній осі розташована парадна брама з багато декорованими металевими воротами, фланкована порт'єрками з «французькими дашками».

Палац запроектував паризький архітектор Луї Довернь на замовлення графа Альфреда ІІ Потоцького, великого поціновувача французької архітектури. Граф Альфред II Юзеф Потоцький (1817–1889) – політик, намісник Королівства Галичини та Володимирії у 1875–1883 роках отримав концесію на будівництво палацу в 1888 році. У цьому ж році спілка львівських архітекторів Людвіга Балдвіна-Рамулта, Юліуша Цибульського, Петра Гарасимовича та Леонарда Марконі почали його зводити.