Твір роздум чи потрібно робити є завдання

Багато учнів питаюсь себе, чи потрібно робити домашнє завдання, та майже завжди відповідають для себе, що без нього могло бути і краще. Так, було би більше часу на додаткові завдання, але і день можна розподілити так, щоб на все вистачило часу.
Я вважаю, що, по-перше, домашнє завдання виховує в нас дисципліну та відповвдальність. А ці риси характеру завжди будуть корисними в майбутньому. По-друге, завдання на дім - це практика. Роблячи вправи, номера, ми більше поглинаємося в предмети та більше дізнаємося корисної інформаціїї. Тож, не потрібно думати, що домашня работа нам не до Навпаки - вона виховує.

Дерева цілий день вимітали небо своїми зеленими мітлами, і надвечір з-за хмар таки виглянуло сонце. Воно було велике і засоромлене. Гроза змила втому не лише з вродливої природи - я майже фізично відчував, як у грудях забрунькувала радість...

Я сів на лавку в скверику й усміхався деревам, сонцю, пошматованим хмарам і перехожим. Потім поруч зі мною сіла дівчина. Вона, теж радіючи всім єством, жадібно впивала очима красу надвечір'я...

- Чому ви посміхаєтесь?

Вона здивовано глянула на мене і відповіла:

- Хіба я знаю?

Ми сиділи і посміхалися всім і всьому, а я - трішечки - посміхався лише для неї, і вона - трішечки - посміхалася лише для мене. І нам було прекрасно і весело, і між нами не було нічого, крім німої щирості.

- Боже мій, до чого тепер безсоромна молодь! - зупинився біля нас перехожий, сповнений гніву. Це був такий дисонанс* у надвечірній радості, що різонув навіть мої немузикальні вуха. Але я посміхнувся йому й мовив:

- Це ви, мабуть, не про нас кажете...

- Ні, я кажу про вас! - перехожий аж тупнув ногою.

- Даруйте, але ми нічого не робимо.

- Хіба можна так зухвало показувати всьому світу своє щастя?

- У нас немає ніякого щастя, - посміхнулася йому дівчина. - У нас є тільки радість.

- І до того ж, у кожного своя, - докинув я.

- Ви ображаєте людей, ви своєю поведінкою наводите тінь на теперішню молодь, - вичитував нас перехожий.

- Хіба посмішка може когось образити або накинути тінь? - допитувався я, хоч і не сподівався ніякої відповіді.

Я знав, що він повчатиме нас, доки не зіпсує настрою і мені, і дівчині, і вечорові. А потім піде, задоволений собою так, ніби й справді утнув щось дуже гарне.

- Ну, чого ви сидите перед очима у всіх і шкірите зуби? - дощуль-пувався він. - Хіба для вас мало закутків?

- Чого це посмішки треба ховати по закутках?

- Бо треба поводитись пристойно.

- Ви, певне, думаєте, що ми... закохані? - раптом запитала дівчина.

- У всякому разі, якісь там фиглі-миглі між вами є, і не треба ними муляти очі порядним людям.

- Та ми навіть не знайомі! - засміялася дівчина.

Від несподіванки він ледве не став кам'яним монументом.

- Як? Ви навіть не знайомі? І ви сидите поруч і посміхаєтесь одне одному перед очима цілого міста?

Мені здавалося, що він репне від гніву. Він так заходився шпарувати нас банальностями, що навіть сонце спіткнулося і нахромилося на вістря тополі. Я хотів уже заткнути вуха і сторчма кинутися, куди влучу...

Академічна доброчесність – це сукупність етичних принципів та визначених законом правил, якими мають керуватися учасники освітнього процесу під час навчання, викладання та провадження наукової (творчої) діяльності з метою забезпечення довіри до результатів навчання та/або наукових (творчих) досягнень», – знаходимо у Законі України про «Освіту» від 05.09.2017 №2145-VIII, стаття 42 “Академічна доброчесність”. Іншими словами, під академічною доброчесністю ми розуміємо правила, яких людина повинна дотримуватися під час створення власних проектів, якщо вона користується допоміжною інформацією (зокрема не включати до свого проекту чужі роботи без посилання на них). У більшості випадків це стосується учнів або студентів, тому що учні в школах готують письмові роботи на різні теми, а студенти в університетах – реферати, курсові та дипломні роботи.