Значення вислову життя наше це подорож а дружня бесіда це візок що полегшуе мандрівникові дорогу

Життя-не просто послідовність подій, а це ніби довга подорож, що охоплює багато цікавого і яскравого. а щира дружба робить наше життя-подорож більш простим.

"В праці, тільки в праці справжнє щастя"
Старовинна мудрість говорить, що людина - творець свого щастя. З цим, мабуть, треба погодитись, тому що справжнє щастя - це передусім вміння прекрасно любити життя і людей. Щастя - це горде відчуття своєї вагомості в суспільстві, але, мабуть, чи не найважливіше - це вміння віддавати вся свої сили, своє душевне тепло, полум'я свого серця служінню людям. І саме така самовідданість, народжена високим гуманізмом, і робить людину щасливою. І все ж таки, де криється коріння справжнього щастя? Відповідь може бути одна: в праці. 

У свій час великий педагог А. С. Макаренко правильно говорив про важливість трудового виховання. Згадати хоча б його "безнадійних вихованців, які вже встигли побувати "на дні" суспільного життя. Здавалось, ніхто і ніщо не спроможний очистити їхні душі від бруду. Але благородні вчинки і безкорислива праця дала змогу радісно забриніти струнам у їхніх душах, повернути їх у русло чесного життя. Саме праця забезпечила їм щастя повноцінного життя. 

Відомі всі висловлювання Олександра Довженка: "Прекрасна людина в бою за Батьківщину. Прекрасна вона в стражданнях і в смерті за неї. Але найсвітліша краса її в труді". І ця глибока думка переконливо розкрита автором у його безсмертній "Поемі про море", де показано красу людини в праці. Глибоко філософськими словами закінчується цей твір: "Любіть землю! Любіть працю на землі, бо без цього не буде щастя нам і дітям нашим ні на якій планеті". 

Такий фінал твору, на мій погляд, глибоко символічний: він вказує на ті проблеми, які стоять перед молодим поколінням. 

Звеличити, збагатити людину, зробити її життя справді повноцінним і багатогранним може лише всесильна любов до інших людей. Такі високогуманні погляди і поривання здатна дарувати людині творча праця. 

Цей неперевершений героїзм, цю нездоланну силу і красу творчої праці нашого народу оспівано в кращих творах української літератури. Мимоволі згадуються невмирущі слова з поезії Павла Тичини: 

Усмішка в народу розцвітає. 
Кожен каже: й я свій труд несу! 
Відбудова! - труд переростає 
у красу. 

У цих нібито й простих словах криється глибокий філософський зміст. І дійсно, тільки в процесі чесної безкорисливої праці людина по-справжньому здатна зрозуміти красу життя, велич людського існування. Лише тоді вона зможе повністю оцінити все те прогресивне, що створило людство в ході свого розвитку ввійти в чарівний світ прекрасного, збагативши свою душу неоціненним скарбом. А з іншого боку, саме це усвідомлення своєї повноцінності, збагаченості робить людську працю творчою і чимось наближає до мистецтва. 

Але я гадаю, що будь-яка праця буде приносити людям користь, якщо людина обирає ту галузь праці, до якої вона більш за все здібна і яка здається більш корисною, а також таку, щоб її труд приносив якомога вагоміші результати. Для цього людині потрібні розум і знання. 

Саме ця думка, доведена самим життям, оригінально зазвучала в поетичній творчості М. Рильського (збірка "Троянди і виноград"). Автор впевнено говорить: 

У щастя людського два рівних є крила: 
Троянди й виноград, красиве і корисне. 

Улюбленій справі людина віддає всі сили, всю енергію, всі знання, ця справа буде виконуватися краще, віддача, як говорять, буде більшою. 

Отже, так і тільки таке життя можна назвати прекрасним. І лише в беззавітному служінні людству, в невтомній творчій праці кожний із нас зможе знайти справжнє людське щастя.

Відповідь:

Одного разу чоловік, що їхав конем по зимовій лісовій дорозі, побачив посеред шляху щось незрозуміле. Кінь його схарапудився, злякався, встав дибки і уперед не йшов. Чоловік зліз на землю і підійшов ближче до своєї знахідки. Посеред дороги лежав поранений, увесь у крові вовчисько і жалісно стогнав. Побачивши чоловіка, він підповз до нього, наче собака.

Оглянувши вовка, чоловік побачив велику криваву рану на його спині, з якої місцями була здерта шерсть. Підстелив чоловік на воза стареньку ряднину, підняв вовчиська, поклав його на сани і повіз додому.

Вдома промив його рану, нагодував та обігрів, ще кілька тижнів лікував, як міг, доки рана не затяглася. Тоді вирішив відвезти сіроманця знову до лісу. Залишив він його у лісі, а сам поїхав у справах, а вовк сидів посеред дороги і пильно дивився йому услід.

Повертався чоловік додому з важким каменем на душі, бо мав таке відчуття, наче втратив близького друга. Але, під*їхавши до воріт, побачив сірого, який підтюпцем біг йому назустріч, радо та весело помахуючи хвостом.