Есе на тему "грубість духовна сила чи слабкість? "

традиції та манери спілкування детермінуються загальною та моральною культурою суспільства, а тому у кожний історичний період мають власні стійкі особливості, які в сукупності утворюють певний тип спілкування. кожен тип пов’язаний з особливостями епохи, а тому переживає разом з нею зародження, розквіт та згасання, хоча певні елементи даного типу зароджуються ще до його повного оформлення і залишаються у наступному типі.в поведінці окремої людини ми можемо бачити як переважання одного типу спілкування, так і поєднання елементів різних типів.при аналізі історичних закономірностей міжособистісного спілкування доводиться спиратися на писемні джерела: історичні документи, наукову, художню та епістолярну літературу - а також на реально існуючі, але рудиментарні зразки спілкування, які є пережитками минулого.

найбільш тривалим, помітним і чітким за ознаками історичним типом спілкування, сліди якого ми ще постійно відчуваємо у нашому житті, є статусний тип. його визначальною рисою є оцінка партнера у спілкуванні за його соціальним статусом: службовим, майновим, віковим, освітнім тощо.така оцінка прийшла з глибини століть, коли людина усвідомлювала себе переважно частиною родової спільноти.сприйняття себе як автономної особи стало результатом дуже тривалого і поступового розвитку її самосвідомості. жорсткість цієї установки, звичайно, залежала від характерів учасників спілкування, ситуативних моментів, але сама диспозиція ніколи повністю не зникала.

найбільш характерною для статусного спілкування є позиція «знизу вверх» або “зверху вниз”, тобто або наперед визначене ушанування вишестоячих на соціальній драбині, або зневажання тих, хто нижче за статусом.звідси походив, з одного боку, тон готовності до визнання пріоритета партнера, покірності, чинопочитання чи раболепності, а з іншого - погордості, панівної пихатості, презирства, грубості, холодної ввічливості тощо. багатовікове існування соціальної нерівності, верств і титулів зробило цю установку масовою і міцною.художня література донесла до нас багато прикладів раболепності і майже інстинктивного почитання титулів та звань.

інша характерна особливість статусного типу спілкування постає в сприйнятті людиною і самого себе як представника, в першу чергу, певної соціальної групи, а лише потім як носія ндивідуальних особистісних якостей.

слід нагадати, що уявлення людини про себе (я-образ, я-концепція) є досить складним утворенням, що включає в себе декілька компонентів.це суміш і реальної самооцінки, і оцінки себе очіма інших, і образу, до якого людина прагне, і передбачення того, якою людина може стати, і деяких інших моментів.але, незважаючи на складність структури я-образу, він завжди певною мірою залежить від оцінки оточуючих (я-дзеркальне).у статусному спілкуванні ця міра залежності була дуже значною, людині важко було, оцінюючи себе, звільнитися від нав’язаного соціальним середовищем ярлика: дворянин, кріпак, селянин, міщанин, чиновник, офіцер тощо, в результаті чого спілкування статусного типу завжди йшло з позиції оцінки себе й партнера перш за все як представників певного соціального статуса і тільки потім - в залежності від індивідуальних особливостей.

однією з найбільш гротескних ілюстрацій цієї думки може служити ситуація з відомого твору м.є салтикова-щедріна «казка про те, як один мужик двох генералів прогодував».соціальні ролі настільки закріпилися в поведінці мужика й генералів, що безглуздим чином продовжували діяти навіть на незаселеному острові, де вони абсолютно не відповідали ситуації.мужик став повним господарем становища, але він не міг уявити собі іншої ролі та іншої поведінки крім покірного та принизливого слідування звичному для нього статусу.

особливістю статусного типу спілкування була також безпосередність, одноплановість висловлювань при досить незначній ролі підтекстів, безхитрісність та висока емоційність комунікативної поведінки.

підтексти постають результатом розвитку інтелектуалізації спілкування і, з одного боку, збагачують висловлювання нюансами думок і почуттів, зокрема гумором, а з іншого - часто бувають спрямованими на вираз або підкреслювання власної значущості шляхом, наприклад, критики інших. на примітивному (в порівнянні з елітарним або сучасним ) рівні були слабко представлені обидві функції підтекстів, але, що важливо в аспекті нашої теми, - друга функція, бо у статусному спілкуванні значущість вищестоячих вважалася безперечною, і інші не мали наміру не неї претендувати.

бесхитрісність яскраво виявлялася у неприхованості намірів самоствердження: хвастощах, демонстрації високого статусу або заможності, бажанні бути краще за інших, що в наш час вважається проявом невихованості або наївності.

подробнее - на -

1. Марічка поїде на море, і Петро купить новий велосипед, якщо будуть гарно поводитися.
2. Коли прийде літо, я поїду на море, але не надовго.
3. Дощ йшов усю ніч, так що зранку було так вокго, що треба було одягати чоботи, та було дуже волого.
4. Щоб довіряти людям - треба їх добре знати, і проводити з ними багато часу.
5. Я прислухався: у лісі було дуже тихо, бо перед цим пролунав гучний вистріл.
6. Я люблю ходити в ліс тоді, коли дерева зелніють та хвилюються зеленими хвилями; коли навколо стає спокій, який проникає у твою душу.

Мова народу — найкраще з квітучого його духовного життя, що ніколи не в'яне й вічно знову розпускається.
Ще В. Сухомлинський писав, що рідна мова — то неоціненне духовне багатство, в якому народ живе, передає з покоління в покоління свою мудрість і славу, культуру і традиції. Бо в рідному слові народ усвідомлює себе як творчу силу. Слово рідної мови — могутній — засіб передачі історичного, культурного, морального, естетичного, побутового досвіду народу. Рідне слово — то невичерпне, животворне і невмируще джерело, з якого дитина черпає уявлення про навколишній світ, про свою родину, про своє село чи місто, про весь свій край. Віками український народ творив це багатство, відкладаючи до скарбниці рідної мови найдорогоцінніші перлини думки, почуття, фантазії. В мові одухотворяється весь народ і вся його Батьківщина. В ній втілюється небо вітчизни, її повітря, клімат, поля, гори й долини, ліси й ріки, бурі і грози.
Глибинах мови відбивається й уся історія духовного життя народу. Мова є найважливішим, найбагатшим і найміцнішим зв'язком, що з'єднує покоління минуле з сучасним в одне велике історично живе ціле.
Культура мови кожної людини є оновою духовності як окремої людини, так і всього суспільства в цілому.
Духовно зростати і збагачувати свої пізнання свого народу і всього світу ми можемо лише знаючи мову. Духовно багата людина сучасності прагне знати і досконало володіти не лише своєю мовою, а й мовою інших народів.
Людина втрачає повагу до себе, до співвітчизників, до результатів загальнолюдської діяльності, якщо посилює інтерес до культури, науки, якщо не підтримуватиме свою мовну культуру, словниковий запас слів.
Отже., мова — це духовна скарбниця всього народу і кожного з нас, як частки духовності всього народу.