Надо сделать переказ "вже треті півні проспівали" плз за это 24

Кожен народ має свої звичаї, сфокусовані на етнічну специфіку. Але останнім часом відбулася відчутна девальвація - потужні країни з міцним корінням традицій "нав’язали" нам свої обряди, котрі значною мірою відрізняються від наших.

Нині ледве не в усьому світі символи року позначаються китайською демонологією. Літолік символізують то "дерев’яна мавпа", то "вогняний дракон", то "білий тигр". Натомість єдиний птах у цьому ряду - півень, один з найулюбленіших для українців пернатих.

Аби не бути голослівним, згадаймо наші національні традиції. Ще до впровадження християнства наші пращури віддавали цій птасі особливу шану. Якщо в інших народів (зокрема й сусідів-слов’ян) приносили в жертву своїм богам велетенських тварин, а подекуди й людей, то наші дайбожичі на величні свята - лише півнів. Один з літописів засвідчив, що вої на чолі з київським князем Ігорем, пропливаючи на човнах повз Хортицю, зупинялися біля священного капища й залишали півня.

Півень як жертва виступає в казках, скажімо, у добре відомій оповіді про Котика й Півника: "Несе мене Лиска за темнії ліси, за синєє море, за крутії гори", - плаче-голосить Півник. У казках відобразилась ідея жертовності заради вічності життя, підтримання усталеного порядку.

Чим же заслужив таку шану пернатий? Наші пращури вірили, що півень слугує надійним оберегом у господарстві - "якщо його бракує, то обов’язково заведеться сатана". У дохристиянських віруваннях уважалося, що когут народився з "мертвого" яйця, і тому він, обранець сонячного бога, щодосвіта викликає денне світло. Саме з цією метою люди вважали за обов’язок тримати в господарстві цю провісну птаху.

Українці вірили, що чорні сили правують од півночі й до півнячого співу. Щойно зачується кукурікання - зникає всяка нечисть. Не випадково зберігся давній звичай: коли зводили нову оселю, то перед уходинами до світлиці запускали на ніч когута. Це символізувало, що досвітковий півнячий голос вижене з помешкання нечисту силу, а відтак родина убезпечиться від усіляких негараздів. Тому не дивно, що фронтони на дахах прикрашали різьбленими оберегами цієї птахи; їх вишивали й на рушниках, котрі вивішували над вхідними дверима, а почасти й на покуті, бо, як мовить народна приказка, "без півня і хата глуха".

Аж ніяк не всі знають, що чумаки, вирушаючи в Крим по сіль, обов’язково брали з собою й когута. Він не лише вважався охоронцем од нечистої сили, а й був своєрідним будильником, - як птаха проспівала, мандрівники тут же знімали намети й вирушали в дорогу. До речі, у давніші часи, коли не вистачало годинників, досвіток визначали за півнячим кукуріканням.

(40-44) Образ птахи трапляється і в дитячому фольклорі. Пам’ятаєте віршик: "Два півники, два півники горох молотили ... "? У казках півень виступає не тільки добрим господарем, але й ревним охоронцем свого чада від підступної лисиці. Не випадково найпопулярнішою іграшкою були півники - свистунці, що їх повсюди в Україні виліплювали з глини народні майстри.

Нарешті, півні вважаються своєрідними провісниками й синоптиками. Селяни знали: якщо когут часто кукурікає біля вікна, то це вірна прикмета, що хтось із домашніх помре; коли ж на порозі - прийдуть несподівані гості. На них варто чекати й тоді, коли домашній охоронець обійде довкіл хати та прокукурікає: у який бік спрямує дзьоба, звідтіля і з’являться погостювальники. За таких випадків приказували: "Якщо дорогий гість, то нехай тобі буде золотий хвіст, а якщо буде поганий гість, то нехай одпаде і той хвіст".

Загалом, господарі намагалис домашнім охоронцем, щоб він мав доброчинне оперення, адже кольорова символіка багато важила в українській міфології. Щоби домашній охоронець приносив злагоду та добробут, господарі намагалися обзавестися півнем не будь-якого кольору, а певного оперення - переважно золотавого.

Будемо сподіватися, півник і далі приноситиме нам щастя, бо щодосвіта голосисто оповіщатиме нас.

 

              

                  Осінь.

          Осінь   -  золота пора року. Недарма в народі  її називають: щедрою, багряною,золотою, гарячою порою.  Адже  саме восени люди збирають врожай на городах, на полях і  в садах .  Після   довгих клопітких  робіт одержують щедру винагороду від природи за  свою  працю.

        Восени все навколо забарвлюється в різноманітні кольори:   червоні, жовтогарячі, жовті , вогнянисті , ніби й насправді природа позолотила ліси , садки, лісосмуги, парки і сквери.

       Сонечко обігріває все менше землю. Приходять перші заморозки.

       Восени , прощаючись з рідним краєм , відлітають в теплі краї птахи. Тільки й чути їхні прощальні , журливі пісні.

        Про осінь складено багато пісень, віршів, нарисів . Ось рядки однієї пісеньки , вони залишились у моїй пам’яті . В  першому  класі , пам’ятаю ми вивчали її на уроці музики:

            « … Падає , падає листя

                   Листя в саду мерехтить.

                   Жовте , яскраво-вогнисте

                   Тихо за вітром летить… . »

      Мені також подобається гати , як з дерев плавно

 опадають  пожовклі листочки і з тихим шелестом лягають на

  землю.  А як тільки пахне це опале листя! Грибами, пеньками,

  та й самою осінню!

         Напевне тому, що я народилася восени  - це і є  моя

 найулюбленіша пора року. Вона трішки сумна , ніби все навколо сумує за сонечком , літом , теплом.

 Та все ж таки як тільки гарно  восени!

                                  

Як чудово на прогулянці в зимовому лісі! 

Все навкруги біле, вкрите пухнастим м'яким снігом. На гілках дерев, особливо на широких лапах ялинок, лежать купи снігу, схожі на шапки. Всі гілки схилилися під вагою снігу. Коли сніг падає з дерева, гілка розпрямляється. 

Небо чисте, блакитне. На сонці сніг блищить, переливається і грає всіма барвами веселки, навіть дивитися боляче на цю розкіш. 

Мороз. Сніг вискрипує і хрумає під ногами. Якщо взяти в руки трохи снігу і уважно роздивитися, то кожна сніжинка — як витвір мистецтва, ніби якийсь казковий майстер-ювелір зробив ці крихітні ажурні зірочки. 

Дерева вкриті не тільки снігом, на гілках — іній і паморозь. 

У лісі дуже тихо, здається, що всі сплять під білосніжною ковдрою. У морозному повітрі звуки розносяться дуже швидко і лунають на далеку відстань. Ось ворона каркнула, ось сорока застрекотіла, ось ще якась зимова пташка подала голос. А це синичка цвірінькає. Насиплю їм хліба і борошна, їм важко знаходити їжу взимку. 

Ні, не всі заснули. Ось і чиїсь сліди на снігу. Хто тут бігав? Може, заєць в білому зимовому кожушку рятувався від рудої красуні-лисиці або від сірого зголоднілого вовка. 

Сонце взимку сідає рано. Ось вже рожевіє сніг на капелюшках ялинок, а білі берізки самі стають золотаво-рожевими. Спочатку блакитні, а потім сині і фіолетові тіні лягають на сніг між дерев. Небо червоніє на заході, а зі сходу іде темрява, навіть тоненький серпок місяця вже можна побачити. Вечоріє, холодно. Повертаємось додому, по своїх слідах ідемо назад по хрусткому снігу. Вийшли з лісу, озирнулись — а він вже чорний на синьому сніговому килимі.