Повний фонетичний розбір слова рідний

Театральне життя в Одесі веде свою історію з перших днів існування міста. Театр опери і балету по праву можна назвати старійшиною серед цілого ряду його культурних установ. Одеса отримала право будувати театр в 1804 році, а 1809 року він був вже побудований. 10 лютого 1810 року відбулося перша вистава – російська група П. Фортунатова поставила одноактну оперу Фреліха “Нове Сімейство” і водевіль “Утішена вдова”.

Будівля Одеського театру виконана в стилі віденського “бароко”, який був основним в європейському мистецтві з кінця XVI і до середини XVIII століття. Над фасадом підноситься скульптурна група, що зображає одну з муз – покровительку мистецтва Мельпомену. Трохи нижче розташовані скульптурні групи, також на сюжети із стародавньої міфології. Внизу, біля центрального входу, на високих постаментах встановлені дві скульптурні групи, які втілюють Комедію і Трагедію: зліва – фрагмент трагедії Евріпіда “Іполит”, справа – епізод з комедії Арістофана “Птахи”.Театр цікавий не тільки своєю архітектурою, але і багатою творчою біографією. Театру належить велика заслуга в розвитку музичної культури на Півдні нашої країни. Тут виконували свої твори П. І. Чайковській, Н. Ф. Римський-Корсаков, С.В.Рахманінов, Ежен Ізаї, Пабло Сарасате і інші. Виступали всесвітньо відомі артисти: Федір Шаляпін, Соломія Крушельницька, Антоніна Нежданова, Леонід Собінов, Тітто Руффо, Баттістіні, Джеральдоні, танцювала перша балерина світу – Ганна Павлова. У 1926 році театру було присвоєноно звання “Академічний”.

Микола Вороний — талановитий поет і критик, історик і перекладач. Та працювати на повну силу він не міг через переслідування, звинувачення в контрреволюційній діяльності, арешти. А вся провина полягала в тому, що поет дуже любив свій край, український народ, уболівав за Його долю.Цікавився М. Вороний історією України, знайомився з літописами, працював з архівними документами. У Галицько-Волинському літописі він знайшов один факт, який його дуже зацікавив. Князь Володимир Мономах під час походу взяв у полон сина половецького хана. Оточений пошаною й увагою, хлопчик швидко забув рідний край, свої звичаї. А старий хан сумує за сином і, щоб повернути його, споряджає до Києва посланця, щоб той нагадав юнакові про його край, рід і умовив повернутися назад. Та не схотів той ні слухати, ні повертатися. «І дав йому Ор зілля, і той, понюхавши і заплакавши, сказав: «Да лучче єсть на своїй землі кістьми лягти, аніж на чужій славному бути». Т прийшов у землю свою», — говориться в Іпатському літописі. Саме ці слова автор виніс у епіграф, передавши почуття людини, яка забула рідний край, та вказавши на можливість відновлення любові до рідного краю.