Відповідь:
1.Школа відкриває перед тобою дивовижний світ.
2.Не забувайте вживати у спілкуванні з людьми лагідні, приємні слова.
3.Чи ти намагався порахувати блискучі зірки в нічному небі?
4.Військовий захоплено розповідав про свою пригоду.
5.Наша земля красива і щедра!
Пояснення:
оранта - давньохристиянська богоматір, заступниця людей; покровителька бідних; образ молитви. оранта зображувалася з піднятими вгору руками - жест адорації (молитви). це один із найдавніших жестів, що звернений до бога і означав благання, прохання. значення цього специфічного знаку оранти можна пояснити, звернувшись до біблії. під час битви іудеїв з амалекитянами мойсей молився за свій народ, піднявши обидві руки до неба. до того часу, поки він утримував руки у такому положенні, іудеї перемагали. коли ж руки опускалися, вороги починали брати гору. чудовий мозаїчний образ богоматері оранти 11 ст. можна і сьогодні побачити у соборі київської софії. вона зображена у надалтарній частині на загальному мозаїчному фоні. стоїть на чотирикутному золотому камені з піднятими руками. майже 10 століть це зображення богородиці залишалося непошкодженим. очевидно, тому і називалася вона "непорушною стіною". поза, жест рук оранти були дуже популярними у народному мистецтві аж до 20 ст. на жіночих весільних вінцях завжди було зображення богородиці з піднятими вгору руками. на думку деяких вчених, прообразом оранти була міфічна богиня слов'ян берегиня.
ДІВЧИНА В СТЕПУ
Заходила ніч.
Німіє степ і тьмариться.
Поспішаючи, кудись ховаються останні шуми й гуки довгої літньої днини. Не погасло ще на заході, як кров, червоне зарево, а вже над ним у темряві далекого неба зажевріла, немов жарина в попелі, вечірня зоря. А місяць, що перше висів серед ясного неба сірою, малопомітною плямою, під темним крилом ночі зразу ожив і засвітився білим чарівним огнем.
Ринуло з неба ціле море тихого світла, усе на землі потопляючи. Над степом промайнув легенькою тінню незрячий сон.
Ніч зайшла.
Маленькою хмаринкою темніє над глибоким яром закинутий у степу хуторець.
Синіють у промінні хатки. У яр потяглися довгі тіні.
Тихо в хуторі, мов у скам’янілому царстві із давньої казки.
Серпи, коси, вози, збруя — усе мертво лежить коло хат, немов ті цяцьки, що перед сном порозкидали малі діти. По дворах манячать стіжки свіжої пашні, мало не поруч із хатами тягнуться ниви з блискучою стернею.
На нивах, як те військо побите, темніють не зношені снопи, стелються довгими рядами не загребені покоси і, збившись стеблинами в густу лаву, подекуди стоять самотою клапті недокошеної пшениці.
А над усім густо стелеться дух свіжого степового сіна.
Розкошами, красою віє над степом...
У яру тихо й сумно. Світить над ним місяць. Уздовж його розтягнулися довгою стрічкою кучеряві верби. З-під верб одірвались і попливли проти місяця понад зрошеною травою марища - тіні. Запирскало щось... Воли.
За волами виринула й стала в яру волохата постать.
На голові в неї наверчене жмутом якесь ганчір’я, довга свита підперезана білою ганчіркою, на ногах великі мужичі чоботи, а в руках - батіг. З купи ганчірок визирає мармурове дівоче личко з дуже великими пречудними очима. Дівчина притулилася плечем до стовбура й закинула голову проти місяця. Очі в неї склепилися, руки опустились, як у сонної. Стоїть і осміхається.
Затремтіло зразу сонне повітря, і зграї срібних звуків, плутаючись і виграваючи, полетіли яром і далеко кругом заснували степ.
М. Пимоненко. Проводи козака
Потім із моря звуків вирізалися дзвінкі, мов із срібла викувані, слова пісні:
Яром, яром, пшениченька ланом,
Горою овес.
Не по правді, молодий козаче,
Зо мною живеш...
Слова всі до одного оддалися голосною луною: ні одне не сховалося. Дівчина замовкла і схилила голову. Стало знов тихо. Тільки десь далеко, тремтячи в повітрі, завмирали останні одголоси пісні.
Верби стоять непорушно. Крізь їх віти де-не-де визирають далекі зорі.
Дівчина звела великі очі й довго вдивлялася ними в сріблясту далечінь. Здіймала руки, щось шепотіла сама собі, кивала гірко головою. Знову зворухнулося повітря, і срібні звуки розбудили степ. Дівчина заплющила очі, марить і співає.
І ввижається бідній дівчині в старих лахміттях, що не наймичка вона, не сирота... Вона дочка багатого батька. У неї шовком шиті сорочки, дорогії килими, дукачі срібні... Та не милі їй вони, бо не хоче її любити козак молодий. А той козак - такий хлопець, яких уже немає тепер: він у пишному вбранні, що сяє, як сонце. Під ним грає кінь вороний, а в того коня горять на ногах золоті підкови, срібні виблискують стремена. Сидить козак на коні перед нею, хороший і вільний, як вітер степовий, а вона стоїть перед ним засмучена та стиха докоряє йому, що не по правді він з нею живе...
Тужить, розливається голос дівчини, і лунає-розлягається по сонному степу живе оповідання про дівчину та зрадливого козака (С. Васильченко).
Поделитесь своими знаниями, ответьте на вопрос:
Зробити синтаксичний розбір 5 простих речень (любі речення)
Відповідь:Іван біжить, підстрибує, сміється
Осінь почалася
Сьогодні ми ходили до кінотеатру
Відкривши підручник, я почала перечитувати зміст
На уроці ми докладно розглянули матеріал
Пояснення: